Голодомору 1932—1933 рр. я не пам’ятаю. Вік не дозволив. Та дуже багато знаю від покійних батьків, бо зростала в сім’ї, де виховували безпритульних дітей-сиріт. Їх привозив додому батько групами, по шість-сім осіб, із райцентру чи області. Моя мама відмивала дітлахів і чим могла підгодовувала. Потім віддавали їх у жалісливі бездітні сім’ї. Деякі сироти у нас жили і по року. А Кирилка так ніхто й не забрав. Він зростав у нас третьою дитиною. Закінчив 7 класів, армію відслужив. Від нас був мобілізований на фронт. Повернувся, одружився...
Я з дитинства зрозуміла, що любов до людей — то не мистецтво. Її прищеплюють у сім’ї змалечку. І її я отримала від своїх батьків — селян, які вміли не просто жити, а жити так, щоб за будь-яких умов ти міг розділити останній кусник хліба з голодною людиною. Нині це мені допомагає у громадській роботі ветеранської організації.
Та я не про те. На прикладі одного села, яких тисячі в Україні, я пишу про минуле й нинішнє життя дітей війни, трудівників тилу і воїнів-переможців.
Якби ж отим голодомором страждання мого покоління закінчилися! Та щойно народ почав «оклигувати» від голоду, як почалася Велика Вітчизняна війна. Пригадую, як ми поверталися восени 1943 року з евакуації до рідного села, котячи за собою двоколісного саморобного візочка, на якому лежав казанок, пригорща крупів у дорогу та сяка-така одежина. Зупинялися, де заставала ніч, — у степу, лісі. Варили кулешу і спали просто неба (я, сестра, мама і безрідний 80-річний дідусь).
Під’їхали до свого села і не впізнали його. У долині стояли самі димарі. Хати попалено, садочки повирубувано. (Через село проходила передова лінія фронту з березня по вересень 1943 року). Люди селилися у німецьких бліндажах по дві-три сім’ї. Опалювали тим, що здолали принести на плечах з лісу. Робили з лика (вимочена кора липи) щітки і везли за 18 кілометрів до міста, міняли на шматок хліба і сіль.
Колгоспу не було. Його знову почали створювати лише навесні. Держава село пайками не забезпечувала. Та навесні всі, і старе й мале, вийшли в поле. Лопатами закидали воронки від снарядів, протитанкові окопи. Землю орали на корівчинах, сіяли вручну, волочили поле боронами, в які запрягалися жінки, діти, старі люди. Колгоспники працювали безоплатно. Було «все для фронту, все для перемоги». Селянські діти більше працювали, аніж навчалися у школі. Підручників не було, а писали на клаптиках газет, обгортковому папері ручками з протитанкових капсулів, куди встромляли пера. Чорнило — із сажі.
Коли я нині чую, що розвелося ветеранів війни багато, мовляв, у колгоспі відсиджувалися, такі слова боляче вражають серце. Таке можуть казати тільки люди, не обізнані зі стражданнями людей тилу, особливо неподалік передової лінії фронту.
Та от закінчилася війна. Народ піднісся духом. Гордість за перемогу заглушила всі страждання. Багато які сім’ї дочекалися воїнів-переможців — своїх годувальників, а багато хто замість цього отримав повістки: «Загинув смертю хоробрих». Але щастя мирних днів зрівняло всіх. Та ба, ненадовго.
Посушливий 1947 рік ніби вирішив довершити те, чого не здолала війна. Голод косив людей, наче суху траву. На селі селян було покинуто напризволяще. 100 грамів хліба на три дні видавали сім’ям, де був член сім’ї, зайнятий важкою працею (коваль, орач тощо). Решта люду намагалася вижити на бур’яні. Автор цих рядків так само. Кропива й кінський щавель були головними елементами харчування. Люди пухли з голоду й умирали. Багато які діти із згаслими очима не сміялися і ходили з величезними животами — рахіти. Щойно налився житній колос, вони забиралися у високе жито, обминали колосся, кидаючи зерно до рота. Об’їждчики ловили дітей, жорстоко били, а дорослим за таке «збиткування» над колоском давали вісім років у далеких таборах, тобто в Сибіру.
Чому я докладно все описую? А тому, що не можу зрозуміти. Чому нині, коли не було війни й посухи, люди, як і раніше, тягнуть на собі візки в селі з дрівцями, в місті — з турецьким мотлохом? Чому тисячі безпритульних дітей поневіряються в Україні або засуджені й сидять за колючим дротом і вони нікому не потрібні? Чому діти й літні люди відвертають обличчя від безлічі товарів на прилавках і помирають через брак коштів на лікування? Тоді помирали, бо були порожні прилавки, а тепер голодують, коли вони вгинаються від розкошів.
Я не проти багатих людей. Я — за. Чим більше багатих, тим багатша держава і краще жити старим і дітям. Та чому тоді до нашої країни їдуть американці та європейці на ПМЖ, а наші громадяни залишають свою країну, шукають кращої долі за океаном? Чому графи Воронцов, Шереметєв та інші патріоти своєї Батьківщини «хатинки» будували у своїй державі, а «новоспечені графи» — за кордоном, наче землі не вистачає?
Хто нам тепер заважає?
 
Одеса.