Нинішня весна припізнилася, тож відсіятися належить швидко і сконцентровано. А ось чимало селян Тернопільщини все ще в сумнівах: чи сіяти цукрові буряки, які торік завдали самих збитків?

Нерадісна арифметика

Хіба не парадокс? Природна родючість грунтів на Тернопіллі дає змогу збирати до двохсот центнерів цукрових буряків з гектара, а торік зібрали 153. Це означає одне: виснажену землю не можна довго обманювати. Бурякосіючі господарства не мають потрібних фінансових ресурсів для зміни ситуації, а тим часом селяни розуміють, що сподіватися на позитивний результат можна лише за реальної врожайності в 250 центнерів цукрових буряків з гектара. Отже, селянська арифметика, хоч як лічи, вказує на збитки. Що ж сталося з областю, яка ще недавно входила до п’ятірки найпотужніших виробників цукру і де вирощування цукросировини вважалося справою високоприбутковою? Нині на Тернопіллі за межею доцільності вирощування солодких коренів перебуває дві третини господарств. Чому?

Причин багато: відсутність необхідних коштів для обробітку землі, складність зберегти сівозміну на малих клаптиках (більш як половина солодких коренів на Тернопіллі вирощує індивідуальний сектор), розбалансованість ринку цукру тощо. До того ж селяни нарікають на переробників, вважаючи, що ті їх повсякчас обманюють. Власники, як вони твердять, збирають «вершки», тобто прибутки з важкої селянської праці. Частка правди в цьому є, однак не більше. Міркуйте самі. В області нині три власники: по одному заводу мають агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос» і «Дубноцукор», сім — у власності «Української продовольчої компанії». До того ж остання викупила їх у попередника, який встиг до цього зібрати «вершки». Наразившись на галузеві проблеми, «Українська продовольча компанія» обрала найпростіше: заходилася закривати заводи. Торік уперше з 1937 року не працював цукровий завод «Поділля», на черзі, судячи із заяв підприємців, закриття ще трьох—чотирьох підприємств. Обласна адміністрація противиться цьому. Але у неї, на жаль, мало важелів впливу на власників цукроварень. Подейкують, що «Українська продовольча компанія» не проти перепродати деякі цукрові заводи —вже у треті руки. Зовсім іншу політику сповідують в Агропромисловій асоціації «Група компаній «Укррос», якій належить контрольний пакет акцій ВАТ «Чортківський цукровий завод». Цукровари тут працюють найстабільніше. З усього видно, що асоціація прийшла у Чортків надовго.

Принаймні за чотири роки роботи вона задекларувала серйозні наміри, вклавши значні кошти і в модернізацію самого виробництва, і в зону бурякосіяння. За підсумками сезону 2000 року Чортківський цукрозавод мав найкращі показники не лише в області, а й по країні. Наступний рік виявився дещо гіршим, а минулий —взагалі невдалим для селян і переробників. Тож і не дивно, що невдоволення одне одним між партнерами зростало. Одні погрожували: «А ми буряки не сіятимемо». Інші ультиматумів уникали, але й працювати собі на збиток не збиралися, оскільки вкладали у виробництво та переробку сільгосппродукції реальні гроші, здебільшого кредитні ресурси.

Сіяти — означає боротися

Ініціатором наведення містків між виробниками і переробниками виступила обласна держадміністрація і, зокрема, її голова Іван Курницький. До честі керівників Агропромислової асоціації «Група компаній «Укррос», вони одразу пристали на цю пропозицію. Тож у Чорткові скликали нараду за участю місцевої влади, керівників найпотужніших сільгосппідприємств кількох районів і власників заводу.

Дійти консенсусу завжди непросто. Президент асоціації «Укррос» Сергій Федоренко кілька годин простояв перед людьми, відповідаючи на гострі, інколи навіть агресивні запитання. На серці у товаровиробників наболіло і їх можна зрозуміти. Торік майже для всіх сільгосппідприємств Чортківського району вирощування цукрових буряків виявилося збитковим. Але хіба могло бути інакше за середньої врожайності 150 центнерів з гектара? Мало того, бурякові плантації в південних районах області, які належать до зони бурякосіяння Чортківського цукрового заводу, безжально вразив церкоспороз, боротися з яким збіднілим господарствам несила. Одна з причин — низькосортне насіння. Чимало селян свого часу не прислухалося до порад цукроварів відсіятися сортовим, перевіреним насінням, спокусившись на більш дешеве базарне. Тепер шкодують, що не прислухалися.

З’ясували й те, як позбутися стійкої недовіри виробників до показників цукристості сировини, а також забрудненості коренів, які встановлювала заводська лабораторія, до зважування. Виявилося, Сергій Федоренко зовсім не заперечує створення незалежної лабораторії під егідою центру стандартизації, метрології та сертифікації, не збагне тільки, хто її фінансуватиме.

Керівники господарств скаржилися, що в полі немає кому працювати. Жіноцтво, котре споконвіку сапало, вибирало, чистило і вантажило корені, пороз`їжджалося по закордонах, а хто залишився — у поле не поспішає. По-перше, насіяли буряки на своїх городах, тож передусім обробляють їх, а вже потім спільну ниву, а по-друге, якщо можна здати паї і отримати за них орендну плату, то чи варто надриватися в полі?

Ще переконливіше селяни вимагали перейти від давальницьких схем переробки цукросировини до грошових відносин. Здав буряк — отримай гроші, а не мороч собі голову з реалізацією цукру. Тим паче що ринкова ціна його завжди нижча, ніж та, за якою відпускає свою продукцію завод. За демпінговими цінами здебільшого цукор продає населення, щоб отримати «живі» гроші. Тим часом велика кількість реалізаторів не дає змоги контролювати дотримання квот використання цукру, а також встановлених державою мінімальних цін. Але й тут Сергій Федоренко підтримав селян. Бо від давальницьких схем не менше потерпають і переробники. Вони змушені реалізовувати цукор за ринковими, більш помірними, цінами, тоді як податки сплачувати за цінами, встановленими державою.

Щороку завод виділяє 4—5 мільйонів гривень товарного кредиту: на насіння, міндобрива, засоби захисту, пальне. Але господарства заборгували понад п`ять мільйонів гривень, причому 70 відсотків цих коштів ніхто не поверне, бо господарства-позичальники вже навчилися навмисне підставлятися під банкрутство. Діє відпрацьована схема: щойно треба віддавати кредити, господарство розписує буряки на приватних осіб, ті одержують цукор, а з банкрута що візьмеш? Навчений гірким досвідом, завод цього року готовий інвестувати лише кожне п’яте господарство району. Тож можна зрозуміти Сергія Федоренка, коли він каже, що невигідно і вирощувати цукросировину, і переробляти її.

То закривати завод?! «Укррос» проти цього, як і проти того, щоб українські цукроварні переробляли тростину. Це, вважає Сергій Федоренко, загубить цукрову галузь. То що робити? Шукати компроміс, домовлятися і працювати. Отже, сіяти!

Паритет! Решта — робочі моменти

Паритету учасники наради таки досягли, бо виробники вже не бачили в переробниках своїх ворогів. Якщо це не паритет, то щонайменше — основа для відшліфування остаточних умов співпраці. Агропромислова асоціація «Група компаній «Укррос» зголосилася повністю перейти на грошові відносини в розрахунках за сировину. Отже, за тонну цукрових буряків платитиме не менш як 165 гривень, але при цьому враховуватимуть середню за останні п`ять років дигестію — близько 15,4 відсотка. Повторюся: ці цифри обидві сторони ще «утрясатимуть», але головне — партнери дійшли згоди. Безперечно, тертя ще не раз виникатиме, але це вже робочі моменти. Важливо те, що обидві сторони продемонстрували готовність вийти з кризи.

Я звернулася до учасників наради з проханням прокоментувати досягнуті домовленості.

Антон Білик, керівник приватно-орендного підприємства «Іванівське»:

— Не будемо сіяти — кому зле зробимо? Самі собі, державі, погубимо те, що люди до нас надбали. Це неправда, що буряки не дають прибутку. Ми торік зібрали 20 тисяч тонн за врожайності 500—600 центнерів з гектара. До мене приходять селяни з навколишніх сіл і просять взяти їхні паї. Беру, хоч мені самому вже 67 років, але шкода стареньких, що дибають з ціпком за кілька кілометрів, бо не мають кому віддати свій наділ. Бракує на селі господарів. Ми думали, що роздамо землю, майно у приватні руки і попливе добро, але без праці немає нічого. Актами людей не нагодуємо. Я радий, що вдалося досягти взаєморозуміння: вигоду повинен мати і селянин, і переробник.

Ольга Плотницька, директор ТОВ «Колос»:

— Ми належимо до зони бурякосіяння іншого заводу, але пішли чутки про його закриття, то вирішили поцікавитися умовами, які пропонує Чортківський завод. Вони нам підходять. Торік мали під буряками 120 гектарів, середня врожайність — 130 центнерів з гектара. До заводу — рукою подати, тому завдяки перевезенням буряки не були збитковими. Важко було з обробітком, бо люди передусім свої городи обробляли, але все одно будемо сіяти буряки.

Степан Атаманчук, голова правління ВАТ «Чортківський цукровий завод»:

— Чотири роки співпрацюємо з «Укрросом». За цей час автоматизовано вакуумні й випарювальні апарати, здійснили чимало заходів з енергозбереження. Якби не інвестор, підприємство навряд чи вижило б, адже ми мали мільйонні борги до бюджету. Хоч минулий рік був найгіршим за чверть століття існування заводу, але ми повністю розрахувалися і з селянами, і з державою. Торік середня цукристість становила 12,83 відсотка. Більшість товаровиробників зазнали збитків. Але рік на рік не схожий, недарма про сільське господарство кажуть, що це лабораторія просто неба. Але в нашому районі є сільгосппідприємства, які і в таких умовах виростили 300—350 центнерів з гектара. Це «РАЙЗ», «Агрополіс», «Фортуна», «Дзвін». Є такі господарства і в інших районах, що входять до нашої зони бурякосіяння.

Сергій Федоренко, президент агропромислової асоціації «Група компаній «Укррос»:

— Минулий рік, безперечно, вплинув на рейтинг заводу, хоча всі свої зобов`язання ми виконали. Саме через зниження дигестії лише на цьому заводі недобрали 3,5 тисячі тонн цукру. Ставати в позу — це шлях до самознищення. Цього разу ми домовилися, але потрібна виважена державна політика у цій галузі. Усі розвинені країни дотують селян. Наша держава на словах також підтримує товаровиробників, у парламенті аграрники мають сильне лобі, однак тут більше популізму, ніж конкретної роботи, ніхто не хоче проаналізувати ситуацію в галузі і прийняти виважені рішення.

Іван Курницький, голова Тернопільської облдержадміністрації:

— Тернопілля цієї весни має намір засіяти цукровими буряками 100 тисяч гектарів. Це більше, ніж торік. Буде що переробляти —працюватимуть і заводи. Принаймні ми наполягаємо на цьому, бо буряківнича галузь здатна істотно поліпшити економіку області. Сподіваюся, налагодження партнерських відносин між селянами і «Укрросом» буде добрим прикладом для інших власників тернопільських цукроварень.

P. S. Глуху стіну непорозуміння між партнерами цього разу вдалося зруйнувати. Але це локальна перемога. Добре, звичайно, що ми вчимося домовлятися на горизонтальному рівні, але якщо хочемо кардинально змінити ситуацію в галузі, своє слово мають сказати уряд, законодавці. Щоб не прогавили ми її так, як тютюнову.

 

Тернопільська область.