Конкуренція по-українськи, або Дещо про підтримку вітчизняного виробника

До початку 90-х років минулого століття завод гумотехнічних виробів (ГТВ), а саме про нього йтиметься в цій статті, був найбільшим постачальником конвеєрних стрічок для вітчизняної гірничодобувної промисловості, виробляючи 4,3 млн. кв. метрів гумотканинної стрічки на рік. Це забезпечувало 75 відсотків потреби всієї вугільної промисловості колишнього СРСР.

Створений 1967 року, Лисичанський завод був єдиний в Україні, що випускав цю стратегічну продукцію. Крім нього в ті роки були, мабуть, відомі ще такі виробники, як Свердловський завод ГТВ, Московський завод «Каучук», Курський і Карагандинський заводи ГТВ. Але всі вугільники знали, що дійсно високоякісну, саме гумотканинну конвеєрну стрічку можна придбати лише на Луганщині.

Тоді, за років розквіту підприємства, усвідомлюючи важливість і значущість заводу та його продукції, було ухвалено рішення закупити в Англії комплектне виробництво полівінілхлориднотканинних конвеєрних стрічок. І заводчанам вдалося зберегти унікальне обладнання. Але, на жаль, не вдалося зберегти дев’ятитисячний колектив, що працював на заводі. Коли в 1992—1993 роках обсяги виробництва різко впали, люди почали залишати підприємство. Потужності Лисичанського заводу ГТВ, що був містоутворювальним, завантажувались у ці й наступні роки лише на 3—12 відсотків. І, нарешті, на кінець 90-х років виробництво конвеєрної стрічки практично зупинилось.

Незважаючи на те, що продукція заводу є унікальною, що її постійно потребують підприємства вугільної промисловості (на сьогодні з 200 кілометрів конвеєрних стрічок, що працюють на шахтах України, понад половина зношена до краю), завод так і не спромігся домогтися державної підтримки. Змінювалися уряди, прем’єр-міністри, ухвалювалися постанови й розпорядження, обіцянка змінювала обіцянку, але підприємство так і залишалося поза зоною уваги державних мужів.

Достеменно невідомо, хто і коли ухвалив «геніальне» рішення, що ніж піднімати з колін власне, вітчизняне підприємство, краще купувати конвеєрну стрічку за кордоном. Одне можна сказати напевне: державником ця людина не була і про інтереси країни не замислювалася. Але, так чи інакше, рішення прийняли. І потяглися кілометри закордонної конвеєрної стрічки в Україну.

Першою була німецька фірма «Транспортгуммі Дланкенбург Гмбх», потім французька «Депре», голландська «Данлоп-Енерка б. в.», англійська «Феннер-Данлоп», болгарська «Каучук», бельгійці, чехи та інші іноземні виробники гумотехнічних виробів. Окрім того, постійно на українському ринку була присутня всім давно і добре відома стрічка російського ЗАТ «Курськгумотехніка». Одне слово, задоволені були всі: і іноземні виробники, які регулярно отримували замовлення та валюту з України, і вітчизняні чиновники, які сприяли просуванню на українському ринку їхньої продукції. Отже, звичайний «бізнес по-українськи», що став особливо модним і популярним в останні роки минулого століття.

Стало очевидним, що в ситуації, коли державі, м’яко кажучи, не до проблем окремого заводу, хай навіть єдиного в Україні здатного виробляти унікальну продукцію, без серйозного інвестора підприємство не відновити.

І спроби знайти його робилися. Так, у другій половині 1997 року вже майже було досягнуто угоди про створення спільного підприємства Лисичанським заводом гумотехнічних виробів з французькою фірмою «Депре» і німецькою «Транспортгуммі». Але щось в останню мить західних інвесторів налякало. Чи то економічна нестабільність у країні зупинила їх, чи то інвестиційний клімат на Луганщині не задовільнив. Отож, не склалося...

І невідомо, чим би все це закінчилося для Лисичанського заводу ГТВ, якби 2000 року туди нарешті не прийшов стратегічний інвестор. Ним стало ЗАТ «Фонд». 1 вересня 2000 року, на базі трьох заводських цехів, шляхом виокремлення їх зі складу ВАТ «Лисичанський завод ГТВ» як цілісного технологічного комплексу, було створено самостійне підприємство — ТОВ Науково-виробниче підприємство «Лисичанський гумотехнічний завод» (ТОВ НВП «ЛГТЗ»), що спеціалізується на випуску конвеєрної стрічки.

За досить короткий термін у відновлення і модернізацію виробництва інвестор вклав майже 40 млн. грн. І якщо 1999 року підприємство випустило лише 20 тис. кв. метрів конвеєрної стрічки, то вже 2001-го було вироблено 101 477 кв. метрів.

2002 року на ЛГТЗ було освоєно серійне виробництво особливо міцної, негорючої гумотканинної конвеєрної стрічки міцністю до 2500 кг/см. Запровадження її на шахтах, замість гумотросової, дає більший економічний ефект з багатьох показників і підвищену пожежобезпеку.

Нині вся продукція Лисичанського ГТЗ конкурентоспроможна. Про що свідчать численні дипломи, отримані останнім часом на найбільш представницьких ярмарках і виставках гумотехнічних виробів. Про якість конвеєрної стрічки, яку випускає завод, найкраще кажуть сертифікати від НВО «Респіратор» (Донецьк) і Київського експертно-технічного центру. З ним підготовлено і програму випробувань та контролю за експлуатацією стрічок нової конструкції з застосуванням більш важкозаймистих матеріалів, що дасть змогу використовувати стрічки з обкладками завтовшки не більш як 4,5 мм на робочій поверхні і 3,5 мм на неробочій, аналогів якій немає в СНД. При цьому ціна стрічок зросте не більш як на 20 відсотків.

Всі підприємства вугільної промисловості України, що працюють з Лисичанським ГТЗ, дають лише позитивну оцінку його продукції. Можна з упевненістю сказати, що на сьогодні Лисичанський гумотехнічний завод спроможний забезпечити вугільну промисловість всіма типами конвеєрних стрічок українського виробництва, які не поступаються за якісними показниками закордонним аналогам.

Але, зізнаюся, ніколи не взявся б за написання цієї статті, якби її метою було лише описати нинішні успіхи лисичанців. Гадаю, що будь-хто з журналістів впорався би з цим завданням набагато краще, ніж я.

На жаль, як кажуть в Україні, не так склалося, як гадалося.

Отже, продукція відродженого вітчизняного підприємства — єдиного в Україні з виробництва конвеєрних стрічок — впевнено заявила про себе високою якістю, підвищеною безпекою під час експлуатації, асортиментом і доступною ціною. Вона затребувана на ринку, але...

А далі і йдуть численні «але», про які йтиметься в другій частині цієї статті.

Чому, якщо наші земляки здатні випускати високоякісні конвеєрні стрічки обсягом 1,5 млн. кв. метрів на рік, в останні два роки випущено лише 149 531 кв. метр стрічки? Чому, якщо 2001 року випущено, як згадувалося вище, 101 477 кв. метрів стрічки, 2002 року обсяг виробництва становив лише 48 054 кв. метри?

Відповідь проста: у підприємства відсутні обігові кошти через хронічну заборгованість вугільних підприємств. Лисичанський ГТЗ виграє тендери, поставляє вироблені на заводі стрічки споживачам і... роками чекає на оплату відпущеної продукції. Ідучи назустріч вугільникам, розуміючи їхні проблеми, завод відпустив їм продукцію без попередньої оплати. Таким чином, фактично став інвестором, спонсором, доброчинником. Можна назвати як завгодно. Але ціна такої доброчинності виявилася занадто велика для заводу. На 1 липня 2002 року вугільні підприємства України заборгували ЛГТЗ 5 152 129 грн., а на 1 січня 2003 року вже 6 841 721 грн. Серед них лише по рідній Луганщині боргів на 2,2 млн. грн.

Ви скажете: мовляв, самі винні, не треба було віддавати без попередньої оплати. І саме тут ми зіштовхуємося з так званою конкуренцією по-українськи. Чи можна відпускати продукцію лише за попередньою оплатою? Можна і треба. Але в такому разі лисичанцям кажуть: коли ви не розумієте проблем вітчизняної вугільної галузі, не бажаєте працювати з нами в борг, ми закуповуватимемо стрічку в іноземців. Вони можуть зачекати з оплатою, а коли дуже наполягатимуть, то тут і міністерство рідне допоможе — надасть якусь дотацію. Та й, погодьтеся, у закордонних виробників немає таких проблем, як у ЛГТЗ, де кожну копійчину обігових коштів рахують, де фактично з нуля відновили виробництво. За кордоном, звичайно, зачекати можуть, бо ж гроші не останні.

От і доводиться піддаватися такому неприхованому шантажу з боку вугільників, фактично кредитуючи вугільні підприємства країни.

Куди ж дивиться Державний департамент вугільної промисловості, Міністерство палива і енергетики України? — спитаєте ви. Відповім: за кордон, на близьке і далеке зарубіжжя.

От кілька фактів про те, як із завидною постійністю підтримується вугільниками України іноземний виробник конвеєрних стрічок. За дев’ять місяців 2002 року у вугільній галузі України на конвеєри навішано гумотканинної стрічки 180 тис. кв. метрів. З них лисичанської стрічки лише 53 тис. кв. метрів (29,7%). Зате російської (виробництво ЗАТ «Курськгумотехніка») — 85,5 тис. кв. метрів (48%), решта — продукція далекого зарубіжжя.

Ще один приклад. Лише за третій квартал 2002 року Мінпаливенерго придбало для вугільної галузі конвеєрної стрічки у тої ж «Курськгумотехніки» на 1 млн. доларів, а в Німеччини («Транспортгуммі») — на 3 млн. доларів.

Як можна пояснити таке дивне ставлення до вітчизняного виробника вітчизняного ж чиновника? Може, іноземна стрічка дешевша за лисичанську? Та ні. Курська і наша за ціною однакові, стрічка з далекого зарубіжжя — на 30—40 відсотків дорожча. Може, якість імпортної стрічки краща? Теж ні. Про що свідчать всі можливі і неможливі сертифікати, отримані Лисичанським гумотехнічним заводом. Хоч як хотіли чи не хотіли чиновники найрізноманітнішого рангу — ну не горить гумотканинна стрічка ЛГТЗ! На відміну, до речі, від гумотросової стрічки закордонного виробництва. Адже саме вона спричинила аварію на селідовській шахті «Україна», яка забрала життя тридцяти шести гірників. А лисичанська стрічка жодного разу, починаючи з 1967 року, не стала причиною пожежі.

Отже, не відшукавши жодної об’єктивної причини тому, що продукцію ЛГТЗ в Україні під різними приводами відмовляються купувати, можна дійти висновку, що причини тут не об’єктивного, а швидше суб’єктивного характеру.

Бо чим можна пояснити, що за дефіциту державного бюджету конвеєрну стрічку купують у іноземного виробника? Держава втрачає валютні кошти, відправляючи за кордон до 25 млн. доларів на рік, коли існує і працює вітчизняний виробник.

Може, хтось не розуміє, що ці гроші безповоротно залишають Україну? Може, хтось не розуміє, що тим самим позбавляє майбутнього власних громадян, які працюють на цьому підприємстві? Та й сам завод, у якого фактично «вимили» обігові кошти, довго не протягне.

Гадаю, що на прикладі Лисичанського ГТЗ яскраво видно проблеми нашого хворого суспільства, де економічну доцільність і суспільну значущість заміняє особиста зацікавленість того чи того чиновника.

Потрібні ще факти, що підтверджують цю тезу?

Розгорнімо довідково-інформаційний вісник підприємств вугільної промисловості Мінпаливенерго України «Сбойка» (№12 за грудень 2002 року). У величезній, на дві шпальти, статті «Стрічка без кордонів» автор А. Александров яскраво описує всі принади і переваги польської конвеєрної стрічки «АТ Стоміль Белхатов». Погодьтеся, в офіційному виданні Мінвуглепрому такий матеріал не з’явився б без дозволу згори. Конкуренція, скажете ви. Так, але знову ж «конкуренція по-українськи». Річ у тім, що і Польща, і Росія не сплачують ввізне мито на поставку в Україну конвеєрної стрічки власного виробництва. Саме такої стрічки, як виробляє Лисичанський ГТЗ! Нам що, іноземний виробник ближчий, ніж свій власний? Нам інтереси іноземного робітника важливіші, ніж інтереси громадянина України?

Шановний А. Александров, судячи зі статті, відвідавши Польщу і скуштувавши тамтешніх хлібів, нічтоже сумняшеся описує працю тамтешніх робітників, які виробляють конвеєрну стрічку, і каже про їхню зарплату «від 300 доларів». А Ви, пане Александров, знаєте, яка зарплата через таких, як ви, та інших лобістів продукції іноземних виробників у робітників Лисичанського ГТЗ? Якщо не знаєте, то поїдьте і запитайте. Хоча, звичайно, Лисичанськ — не Польща.

А на місці керівництва Лисичанського гумотехнічного заводу я б подав до суду на вищеназваного пана, хоча б за образу ділової репутації заводу і його працівників. Чи це не образа, коли, кажучи про стрічку Лисичанського заводу, автор дозволяє собі такий пасаж: «Це близьке, знайоме, недороге. Так і кортить додати: випробувано і перевірено, але язик не повертається». І це, повторюю, написано в офіційному друкованому органі Мінпаливенерго, написано про вітчизняне підприємство і при цьому не обгрунтовується жодним фактом.

Зрозуміти сміливого і безоглядного у власних міркуваннях журналіста можна. Адже за ним стоїть, на мій погляд, Державний департамент вугільної промисловості на чолі з М. Краськом, який, я вважаю, не на словах, а на ділі знає і вміє правильно лобіювати інтереси іноземного виробника. Підтверджує це безплатний семінар «Використання конвеєрних стрічок на вугільних підприємствах України», що відбувся 30 січня 2003 року в Донецьку, проведений відомою вже вам польською фірмою «АТ Стоміль Белхатов». Так от, цю зустріч було не тільки погоджено з Департаментом вугільної промисловості, а й телефонограму про її проведення з рекомендаціями взяти участь підписав особисто пан Красько.

Про ставлення директора департаменту вугільної промисловості до Лисичанського ГТЗ також, вважаю, свідчать його відповіді-відписки (№ 1-1757/8Д від 28.05.02 р. і № 1-1768/8Д від 29.05.02 р.), в яких М. Красько називає брак коштів на придбання вугільними підприємствами заводської конвеєрної стрічки «тимчасовими труднощами» і сподівається «на подальше плідне співробітництво» з підприємством, якого внаслідок такої «далекоглядної» політики завтра може просто не бути.

Нині на складі ТОВ НВП «ЛГТЗ» знаходиться 29 000 кв. метрів конвеєрних стрічок в асортименті на суму понад шість млн. гривень. Стрічку вироблено, а купувати її вугільникам немає на що. Так само, як немає чим віддавати борги за раніше поставлену стрічку, зокрема, і за бюджетними тендерними торгами, що проводило Мінпаливенерго. Зате на купівлю стрічки російського виробництва гроші знаходяться регулярно. Отож, робітники курського заводу із зарплатою. А свої...

Ну і, як-то кажуть, «щоб не висовувалися», Мінпаливенерго прийняло рішення, яким фактично остаточно добиває підприємство: виключило його продукцію зі списку тендерних закупівель на бюджетні кошти. Мало того, що протягом усієї історії проведення тендерів їх організатори, як на мене, під усілякими приводами оголошували переможцями торгівців курською стрічкою, так нині вигадали і документально закріпили поважну причину, що пояснює цей факт. На думку Мінпаливенерго, оскільки заводський інвестор представляє приватний капітал, то брати участь у торгах і перемагати не може і за бюджетні гроші заводську «приватну» конвеєрну стрічку не купуватимуть! А як же посередники, що торгують курською та іншою стрічкою, які постійно перемагають у тендерах?! Вони ж хто?!

А потім дивуються: чому конвеєрна стрічка горить і чому гинуть шахтарі?

Очевидно, що така ситуація триватиме доти, доки наші чиновники не почнуть мислити і діяти по-державному і керуватися у своїй діяльності, насамперед, державними інтересами.

Тільки від чиновників Мінпаливенерго нині залежить, чи збережемо ми майже 25 млн. доларів у країні, чи вивеземо цю валюту за кордон. Хіба не вигідніше дотувати сьогодні Лисичанський ГТЗ для виробництва вітчизняної конвеєрної стрічки в обсязі 6—9 млн. грн. на місяць з бюджетних коштів, виділених вугільній галузі, котрі буде повернуто шахтам у вигляді виробленої заводом стрічки, за рознарядками і цінами, погодженими з Мінпаливенерго і Мінекономіки?

Чи не доцільно запровадити ввізне мито на конвеєрну стрічку, що виробляється в Польщі, Росії тощо та завозиться в Україну й аналогічна тій, яку випускає ЛГТЗ? Конкуренція конкуренцією, але не на шкоду вітчизняному товаровиробнику. Чи, може, хтось скаже, що це недержавний підхід?

Ну, а поки що складається враження, що Мінпаливенерго, Державний департамент вугільної промисловості і особисто М. Красько роблять усе можливе для знищення підприємства, на якому працевлаштовано понад п’ятсот осіб.

І все-таки колектив заводу, на чолі зі своїм директором — кандидатом технічних наук Георгієм Олександровичем Поздєєвим, налаштований оптимістично. Незважаючи на всі труднощі, Лисичанський ГТЗ нині реально доводить і показує, як ефективно приватний капітал може служити державним інтересам. Хочеться сподіватися, що в нашій країні вже найближчим часом і на рівні уряду, слідом за деклараціями про підтримку вітчизняного товаровиробника, з’являться люди, які дійсно підтримуватимуть його реальними справами.