Якось у тролейбусі стала свідком такого випадку. Пасажирів їхало небагато, зайняті були лише сидячі місця. Здебільшого — людьми похилого віку. Навпроти мене вмостилася молода жінка у джинсовому костюмі з фарбованим волоссям. Поруч — її син, хлопчина років восьми-дев’яти. Надворі — спека. Середина серпня. А він одягнутий у стареньку болонієву курточку, гумові чобітки. Обличчя виснажене, все в виразках. Видно, що дитині живеться не з медом...
І от мати на весь тролейбус звертається до хлопчика:
— Ти знаєш, хто твій батько?
— Не знаю... — ледь чутно відповідає той.
— Ти не знаєш і я не знаю. Іди і шукай його! Ти йому не потрібний, і мені теж! Куди хочеш, туди і йди!
Хлопчик зіщулився. Боляче було дивитися в його не по-дитячому сумні оченята.
Люди в тролейбусі сторопіли.
— Що ж ви робите? — не втрималася одна бабуся. — Я свого часу залишилася без чоловіка з трьома дітьми. І вони не були зайвими. Всіх виростила і всім дала освіту...
— Тоді не такий час був... — відрізала молодиця.
— Можливо, й не такий, — згодилася бабуся, — але й тоді не всім легко жилося...
...Я постійно дивлюся телепередачу «Жди меня». Там батьки, діти, знайомі розшукують одне одного роками... Що ж чекає на цього хлопчика? Вулиця, яка йому нічого хорошого не дасть? А розшукувати його ніхто не буде, бо він нікому не потрібний...
Галина СТЕПАНОВА, пенсіонерка.
Кіровоград.
