Сироти за живих батьків — наша реальність, яка не може не непокоїти. Причини цього соціального явища нам відомі: низький рівень життя, моральна деградація окремих громадян, невпевненість у своїх силах... На жаль, у більшості випадків ми лише констатуємо ситуацію, оголюємо хворобливе місце нашого суспільства, закликаючи громадян країни повернутися до проблеми обличчям. У місті Антрациті Луганської області час закликів минув. Сьогодні тут створено струнку комплексну систему турботи про дітей-сиріт, позбавлених батьківської опіки, і дітей із малозабезпечених сімей.
Нинішньої зими йдеш вулицею — ніс відмерзає. Від цього стаєш дратівливим і злим. Але, потрапивши до пологового відділення для залишених немовлят «Малятко» Антрацитівської міської лікарні, поринаєш у тепло, затишок, відтаєш душею.
У великій кімнаті стоїть кілька дитячих ліжечок, застелених яскравою постільною білизною. Мешканці кімнати — три десятимісячні хлопчики. Сергійко робить у ліжку зарядку, намагаючись руками обхопити ніжки. Його тезка зі смішним білявим чубчиком уважно вдивляється в незнайомі обличчя. А третій малюк мирно сопе в своїй колисці. В усіх трьох круглі щічки, на вигляд діти ситі й здорові. Ці малюки тут уже давно. Їх перевели з пологового будинку після того, як від них відмовилися мами. За рік таких «відказних» дітей у місті налічується до двадцяти.
Проблема залишених дітей в Антрациті стоїть так само гостро, як і в інших регіонах. Але на відміну від них, міський голова В’ячеслав Саліта ще чотири роки тому серйозно взявся за розв’язання проблеми соціального захисту дітей. У цьому проекті сьогодні беруть участь не тільки міська влада й органи самоуправління, а й підприємці, пересічні жителі міста. Згідно з проектом, у місті створено замкнену систему турботи про дитину. Після пологового будинку малюка віддають на опікування медперсоналу відділення «Для відмовних немовлят» центральної лікарні, і тут він живе до року. Після першого «повноліття» його переводять до дорослішого закладу — до ясел-садка, де він виховується до семи років. І лише потім влаштовують до школи-інтернату. Система працює вже чотири роки і збоїв поки що не давала. Крім того, до неї входить і дитячий притулок «Аннушка», який, до речі, за результатами всеукраїнського конкурсу названо кращим дитячим притулком України.
Група дітей-сиріт, позбавлених батьківської опіки, а також із малозабезпечених сімей, створена при яслах-садку № 15, складна і для вихователів, і для медичного персоналу. Більшість дітей — з уповільненим психічним розвитком, порушеннями опорно-рухового апарату, шлунково-кишкового тракту, алергією. Одне слово, такі, що входять до групи ризику.
В ясельній та дитсадковій групах виховують 70 дітей. Потрапили вони сюди по-різному. Деяких малюків було знайдено в безлюдних сараях і підвалах, інших приносять матері і просять узяти на утримання, оскільки самі не в змозі прогодувати своє чадо.
Маленького Сашу, наприклад, знайшли в залишеному будинку в Іванівці. Завідувачка дитсадка Ніна Моргун досі шукає батьків хлопчика і хоча б які-небудь документи, що допомогли б установити дату його народження і прізвище. Малюк пам’ятає лише, що його звуть Саша. Як розповідають вихователі, попервах знайдені діти тримають шматок хліба двома руками і здивовано позирають на апельсини, сир, молоко та інші продукти. Потім, звісно, до багатого раціону звикають. Від крику й плачу майже в половини дітлахів лікарі діагностували пупову грижу. Торік міська влада надала кошти, й 27 вихованців з таким діагнозом було успішно прооперовано.
У садку тепло й затишно. Є власний фізкабінет і фітокімнати, де діти дихають ароматом трав, п’ють квас із лікарських рослин та вітамінні коктейлі. Трапляється, що знаходяться мами, які забирають своїх дітей додому. Але здебільшого діти залишаються тут.
Можливо, це не зовсім точне визначення, але про малюків, які виховуються в яслах-садку, хочеться сказати, що їм повезло. Принаймні на першому етапі свого життя вони потрапили під опіку добрих людей і не обділені увагою. Сьогодні це їхній рідний дім. А ось у вихованців притулку ситуація інша. Вони тут довго не затримуються і як тільки хоч якось вирішується їхня доля, притулок залишають. Одні повертаються до батьків, інших приваблює бродяжництво. Але перебування в притулку безслідно для тонкої дитячої душі не минає, тому що тут вони дізнаються про справжню ціну піклування. Кожен із них, наприклад, має індивідуальну постіль, дві шафи, комплект одягу і взуття за сезоном, шкільне приладдя, хороше харчування й медичне обслуговування. Останнє особливо важливо, оскільки майже всі діти страждають на різні захворювання. Допоки вони перебувають у притулку, педагоги й медики намагаються зробити максимум для їх оздоровлення й виховання. Головна увага, зрозуміло, приділяється створенню психо-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності дітей дошкільного й шкільного віку.
Тут не все так, як в інших притулках. Набагато краще. Це своєрідний санаторій, де добре годують, лікують, розважають цікавими й корисними справами. Олексій, наприклад, раніше до притулку потрапляв часто. Сьогодні в свої майже дев’ятнадцять він навчається в ПТУ. Та досить часто приходить сюди, рятуючись від злого вітчима. Олексій став ніби нештатним вихователем. Його тут радо зустрічають, і він знає, що ніде не знайде стільки тепла, як у притулку.
І ще одна цікава деталь. Трирічні малюки, потрапивши до притулку, зазвичай не знають своїх прізвищ. Під час оформлення документів, якщо не знайдено батьків, їм дають прізвище Аннушкін. Ганною звати завідувачку притулку. Ганна Миколаївна Стеценко, мабуть, має на це повне право, бо душевних і фізичних сил віддає вихованцям багато.
Луганська область.
P. S. Антрацит — одне з небагатьох міст Луганщини, яке може заявити про зменшення кількості безпритульних дітей. І це тоді, коли в місті закрито частину підприємств, шахт, і люди змушені залишати рідні місця в пошуках роботи. Міський голова водночас із вирішенням головних питань економічного характеру дбає й про підростаюче покоління. А створена в Антрациті система соціального захисту дітей заслуговує вивчення і впровадження в інших регіонах.
