За два тижні до свого 75-річного ювілею Едуард Шеварднадзе заборонив його відзначати. Мовляв, у такій обстановці, коли в країні все ще чимало проблем, президент не має на це права. «Краще хай нащадки неупереджено й об’єктивно оцінять нинішню епоху і мою діяльність... Ну, а щодо 25 січня... Відтоді, як я повернувся на батьківщину, суботи й неділі для мене —звичайні робочі дні. Тому і 25 січня за традицією буде робочим днем».
Без грузинів не буває політики
Шеварднадзе вірний собі. Цією заявою він уже вкотре змусив і політичних опонентів, і своїх прихильників сушити голову. Першим — над тим, як би «привітати» президента Грузії. Другим — над тим, як висловити свою повагу й вірність, не ослухавшися «Бабу» («дід» — грузинською). Так, із наголосом на першому складі, позаочі називають президента і ті, і інші. Я не знаю політика, навколо якого було б зламано стільки списів. Його або обожнюють, або ненавидять. Байдужих — немає...
Тридцять років у владі. Як Сталін. В одному з інтерв’ю Шеварднадзе згадував: «Я вже був у Грузії, коли вирушив з візитом до Німеччини, до Берліна, для отримання премії імені Іммануїла Канта. Після вручення премії і виступів був великий банкет, влаштований бургомістром Берліна. Його промова була дуже яскрава, цікава, і наприкінці він сказав: «Господь зробив так, що один грузин розділив Німеччину, а другий — возз’єднав її...» У промові-відповіді я подякував за сказане і, жартома, додав: «Щоб ви знали, без грузинів не буде великої політики...»
Сумістити несумісне
Бувши секретарем Кутаїського міськкому комсомолу, він засудив криваву розправу частин Радянської Армії над студентською демонстрацією у Тбілісі дев’ятого березня 1956 року. Тоді йому пощастило, «відлига» є «відлига». Після семи років роботи міністром внутрішніх справ він опинився у вирі боротьби за владу. І виграв її в якийсь неймовірний спосіб: як запевняють обізнані люди, все вирішили кілька годин. 31 рік тому він став першим секретарем ЦК Компартії Грузії. Саме тоді в СРСР дізналися, що є «такий Шеварднадзе». Казали, що він провів «операцію «Таксі»: заборонив виїздити машинам із таксопарків — і в Тбілісі виявили кількасот автомобілів з фальшивою «шахівничкою». Розповідали, якось на засіданні бюро він запитав, котра година, а коли всі подивилися на зап’ястки, поцікавився: «Даруйте, а звідки у вас усіх японські годинники?»
У ньому взагалі поєднується, здавалося б, несумісне. Листопад 1977 року. Стадіон «Динамо». Тбіліські динамівці грають з ворошиловградською «Зорею». Суддя не призначив пенальті, і розлючені вболівальники кинулися на поле. Я був тоді на матчі — такий жах просто неможливо собі уявити. До стадіону вже висували дислокований у столиці Грузії восьмий полк внутрішніх військ МВС СРСР, коли Шеварднадзе — сам-один, без охорони — вийшов на поле, зумів зупинити людей і вивести їх зі стадіону за собою.
Квітень 1978 року. Приймали нову редакцію радянської Конституції Грузії. У Кремлі вирішили: нема чого надавати грузинській мові статусу державної. У Тбілісі спалахнули масові студентські демонстрації. Та Шеварднадзе зумів урятувати не одне і не два молодих життя, переконавши членів радянського Політбюро в потребі зберегти державний статус грузинської... Сьогодні, до речі, висловлюють думку, що й трагедії дев’ятого квітня 1989 року не сталося б, якби Едуард Шеварднадзе був тоді в Грузії. Загалом що-що, а відсутність сміливості йому закинути неможливо.
Резо Чхеїдзе, уславлений кінорежисер, багаторічний директор кіностудії «Грузія-фільм», розповідає, що в сімдесяті роки, коли Едуард Шеварднадзе був першим секретарем ЦК, «у нас була геть інша обстановка, аніж у решті республік. Він сприяв тому, щоб наші митці могли вільно себе виявити, особливо в театрі... Інколи він заплющував очі, неначе не розуміючи підтексту тієї чи іншої вистави або фільму. Інколи він ставав ініціатором створення таких творів, зокрема «Покаяння». Якби не Шеварднадзе, цього фільму не було б. Ми знімали його потайки від Москви. У виробництві кіностудії він не значився. Офіційна Москва завжди вельми прискіпливо стежила за тим, що робиться на «Грузія-фільмі»... Вони з чуток знали: щось там роблять, але в паперах це ніде не було вказано... Ми їх поставили перед фактом...»
У 92-му ще тривали бойові дії у Цхінвалі, розв’язані націоналістичною владою Звіада Гамсахурдіа за безпосередньої допомоги тамтешніх сепаратистів і московських кадебістів, коли Шеварднадзе прибув до цього міста. І розмовляв з людьми, стоячи на центральній площі, мало що не під перехресним вогнем. У Сухумі, під час війни, коли «працювали» ракетні установки «Град», котрі раптом опинилися на озброєнні абхазьких бойовиків, начальникові його охорони довелося навіть застосувати силу, щоб змусити його сховатися. А він ще й образився...
Невеличкий моторний човен
Шеварднадзе не відразу погодився очолити МЗС СРСР. Михайло Горбачов розповідав в ефірі Радіо «Свобода» про свою розмову з Андрієм Громиком перед призначенням Шеварднадзе. Виявляється, Громико запитав: «Ви що, гадаєте, грузин може бути міністром закордонних справ?» А Горбачов у відповідь: «Якщо вже грузин стільки років стояв на чолі країни...»
Едуард Шеварднадзе каже, що все було не так. Що сумнів висловив він сам, Шеварднадзе. А другого липня 1985 року, у день, коли він обійняв посаду міністра, під час представлення працівникам МЗС сказав: «Хто я порівняно з Андрієм Андрійовичем? Він — великий океанський лайнер, я — маленький човен... Але —моторний!» У результаті відтоді найпалкіші прихильники зовнішньої політики Радянського Союзу мешкали в Грузії. Розповідали анекдоти: «Як у Тбілісі відповідають на запитання москвичів, чому на таку посаду призначили недипломата? Наш Едуард — випускник не якогось там МГИМО, а ЛИМО — Ланчхутського інституту міжнародних відносин!» А в гурійському райцентрі Ланчхуті не було не тільки «міжнародного» —взагалі жодного вузу. Або от іще: «Шеварднадзе запровадив у міністерстві дві нових посади: «генацвале» і «старший генацвале»...
За віщо його не люблять
Йому, однак, і досі не можуть пробачити багато чого. Що незалежна Грузія поки що ніяк не може досягти хоча б половини того рівня, який був за радянських часів. Що Росія «втратила» статус наддержави. Що він насмілився проводити політику розрядки. Що більш як триста тисяч біженців ніяк не повернуться до Абхазії і Цхінвальського регіону. Що разом із Горбачовим об’єднував Німеччину і виводив війська з Афганістану. Що увійшла невеличка країна у XXІ сторіччя мало не при свічках. Що «грюкнув дверима», пішовши у відставку з посту міністра і вголос сказав: «Це мій протест проти диктатури». Що під час хрещення отримав ім’я Георгій, а його хрещеним батьком став Католикос-Патріарх усієї Грузії Іліа Другий. Що на початку 80-х при ньому було засуджено до розстрілу групу молодих грузинів, які захопили літак і намагалися втекти на Захід. Що Грузія «стукає у двері НАТО». Що тисячі тбілісців стали навколішки у 95-му, коли він пригрозив піти у відставку...
За віщо його люблять
За десять років грузинської незалежності. За шість місяців 1992 року, коли він зумів здійснити перехід від військової хунти до демократично обраної влади. За нафтопроводи і газопроводи. За ГУУАМ і відроджений Великий Шовковий шлях. За міжнародне визнання Грузії. За свободу преси: із десяти грузинських газет дев’ять налаштовані опозиційно, але ще не було судових процесів, спрямованих на закриття якоїсь із них, не траплялося ситуації, подібної до історії з НТБ у Москві. (На моїй пам’яті газету в судовому порядку закрили лише раз — за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.) За запровадження візового режиму Москвою — хоча, як іронізують у Тбілісі, в такий спосіб Росія остаточно визнала незалежність Грузії.
У Сухумі під час війни, на так званій Держдачі, де було розташовано штаб грузинських військ, ми, журналісти, які три доби не спали і дві не їли, задрімали в коридорі. Шеварднадзе, який запросив на ділову вечерю високих представників ООН, побачивши нас, сумно усміхнувся і примусив сісти до столу.
А грузинські міністри побоюються його усмішки. Усміхнувся, поплескав по плечу — чекай гучної відставки...
Раннє дитинство моєї дочки припало на криваві роки новітньої історії Грузії, і стерти дитячі спогади неможливо. Нещодавно вона запитала мене: «А коли Бабу не буде президентом, знову стрілятимуть? Ні, поясни: чому він більше не може стати президентом?..» Почувши ці слова, Шеварднадзе, либонь, усміхнувся б...
Тбілісі.
