Скільки часу не відділяло б нас від голодомору, штучно створеного в 1932—1933 роках в Україні тоталітарною системою, його ніколи не забуде ветеран педагогічної праці Арсен Андрійович Лаба з Костополя. Ці страшні роки він пережив у своєму рідному селі Супівцях на Вінниччині. Його правдиве свідчення —частина обвинувального акту-протесту проти геноциду 30-х років ХХ століття.
Мені було сім років, коли в нашому селі у 1929 році розпочалася колективізація. Мій батько був одноосібником — мав невелике господарство, сам обробляв шмат землі, а взимку займався теслярством. Він здав державі зерно, та й нам припас у коморі його для весняної сівби, заготовив фураж для коней. Хліба мало вистачити до нового врожаю. Але не так сталося, як гадалося... Через кілька днів посланець із сільради приніс повторний наряд на здавання зерна. Батько зажурився, бо сім’я могла вимерти з голоду. На це він піти не міг. Тож «добровільно» написав заяву на вступ у колгосп. Склав увесь реманент на воза і відвіз на колгоспний двір. У колгоспі працював теслею.
Мій батько за царизму закінчив чотири класи церковно-приходської школи, його вважали в селі грамотною людиною. Навіть газета в нашій домівці була. Пам’ятаю, як вечорами у нас збиралися сусіди і просили батька її почитати.
— Андрію, що нового в газеті пишуть? — якось запитав батька сусід Гордій.
Я, хоч і малим був, але вбирав усе почуте в хаті, наче губка, а тому відповів замість батька:
— Пишуть, що треба знищити куркуля як клясу...
Усі, хто був у хаті, реготали до сліз. А я, малий, так і не зрозумів, чому всі так сміялися. А згодом вже село плакало, коли бачило, як під охороною активістів, озброєних мисливськими рушницями, вивозили із села цілі сім’ї «куркулів», хоча й у наших Супівцях (а тут було близько чотирьохсот хат) не знали людей, які користувалися б найманою працею. Серед вивезених був і наш однофамілець Семен Лаба — трудяга із трудяг, про якого в селі говорили, що не знають, чи спить він коли-небудь. А в «куркулі» дядько Семен потрапив тільки через те, що в нього хата була під черепицею та трохи більше, ніж в інших, землі. Треба ж було годувати йому свою багатодітну сім’ю. 1931 року я став першокласником. Наступний рік видався посушливим. Колективізація на цей час у селі завершилась, але поставок уже не здавали — бо вже не було що здавати. Навіть ми, діти, розуміли, що наближається біда. Осіннього дня батько приніс мішок збіжжя — увесь свій та мамин заробіток у колгоспі. Скинув його посеред хати і з сумом проказав:
— Оце, діти, треба дожити до нового врожаю.
Але заздалегідь до цього — наприкінці літа — батьки почали заготовляти продукти на зиму: сушили в печі потерті гарбузи, лушпиння з картоплі, плоди фруктових дерев, а ще — відходи буряків, які дістали на ближньому цукровому заводі...
Сяк-так зиму наше село пережило, але весною 1933 року, коли до нового врожаю було ой як далеко, почався голод. Люди пухли і вмирали, мертвих закопували в землю без трун. Їли собак, горобців, ворон... Селом пішли чутки про страшний випадок людоїдства: у старому запущеному колишньому поміщицькому саду, через який тягнувся глибокий яр, у норі знайшли жіночу ногу... Співставивши цю страшну «знахідку» з фактом зникнення однієї з мешканок села, зрозуміли причину її смерті. Після побаченого я не міг спокійно спати: часто вночі кричав від жаху.
Костопіль.
Рівненська область.
