Коли йду на цвинтар відвідати похованих рідних, завжди повертаюся пригніченою: скільки свіжих могил, скільки написів засвідчують, що на той світ пішли ще зовсім молоді люди. Сьогодні можна багато прочитати й почути про послуги, які пропонують різноманітні цілителі. Але дуже рідко йдеться про те, що робити, щоб діти народжувалися здоровими, а нації не загрожувало вимирання.
Роки зубожіння й безнадії роблять свою чорну справу — багатьом укорочують віку. Та я хочу привернути увагу ось до чого. Відомо: здоров’я матері — це здоров’я майбутньої дитини. Не говоритиму про тих, хто зловживає спиртним та наркотиками. То окрема тема. Погляньмо на звичайну, як ми звикли казати, жінку-трудівницю.
Жінка з кайлом чи лопатою — річ у нас звична. Такого навантаження, яке мають наші трудівниці день у день, мабуть, не витримала б жодна американка чи француженка. Ось вона тягне надміру навантажений візок-«кравчучку». Облаштовується на асфальті під дощем чи пекучим сонцем, аби продати щось із дріб’язку й заробити на шматок хліба та заплатити за діляночку асфальту збирачеві. Саме ці, впряжені у візки жінки здебільшого нині утримують свої родини (сильна стать мало пристосована до такого навантаження). А скільки ще хатньої роботи! Це вам не на Заході, де в розпорядженні домогосподарок різна машинерія, яка і посуд помиє, і хліб наріже. А тут хоч би теплої води дочекатись, котрої по півроку немає.
Якось мене запитали, про що у своєму житті я шкодую найбільше? Про те, — відповідаю, — що ніколи вже не буду матір’ю, яка годує немовля.
Нинішні молоді жінки шкодуватимуть про те саме. Сьогодні вони переобтяжені щоденним виживанням, і часто через це відмовляють собі у найприроднішому — народити дитину. Дедалі рідше ми бачимо Мадонн. І дуже гірко від того.
Одеса.
