— Одружилися в 1952 році й це півстоліття прожили дуже добре, — пише нам Борис Григорович БРИЗИЦЬКИЙ з Охтирки Сумської області. — З 1942 по 1965 рік я служив у Збройних Силах. Під час Великої Вітчизняної війни воював у складі 320-ї стрілкової Єнакієвської дивізії, визволяв Україну, був поранений, маю державні нагороди.
А зустрілися й покохалися ми з Вірою Терентієвною в 1947 році, коли я приїхав у відпустку до моєї матері у селище Салькове, що в Гайворонському районі Одеської (нині Кіровоградської) області (батько мій загинув на фронті в січні 1942 року). П’ять років ми листувалися. І лише в 1952-му, коли я служив у групі Радянських окупаційних військ у Німеччині, ми — в листах! — вирішили побратися. І знову відпустка в Одесу. Там і одружилися.
Але на той час дружинам не дозволялося разом із чоловіками-військовими проживати на окупаційній території. Тож ми і далі листувалися аж до 1954 року. Насилу дочекалися зустрічі.
Але в НДР прожили лише два роки. Там у нас народилася донечка. Потім була служба в Золотоноші, Охтирці. У селі Старе (Бориспільський район, що на Київщині) Віра народила сина. Ми жили на полігоні в жахливих умовах, але дружина стійко переносила всі тяготи військової служби. У 1962-му близько року виконував «інтернаціональний борг» на острові Куба. А моя люба Віра сама справлялася з двома малолітніми дітьми. Взагалі, хочу сказати, що всі жінки — наші бойові подруги — заслуговують на високу оцінку й щиру вдячність.
Після звільнення зі Збройних Сил я працював викладачем у технікумі. Разом виховували дітей, няньчили внуків, тепер радіємо правнучці... Одне слово, вже більш як 50 років живемо в мирі, любові і злагоді.
