Після публікації матеріалу «Спасибі тобі, Дон Жуане» редакція отримала сердитого листа. Авторка, добродійка Васильєва, звинувачує дон жуанів (може, й небезпідставно) у всіх жіночих бідах. «У статті описано справжнього півня з яскравим пір’ям (а простіше — бабія) без всякої совісті, — пише читачка. — Він завдав стільки горя жінкам, а найбільше власній дружині. Ось кого журналістка зображує мало не героєм і навіть дякує йому за те, що «дарував лише світло й тепло». Та чи так це? Адже він скалічив життя молодій дівчині, котра, напевне, не просто втонула в річці Ірпінь, де води по коліно. Дружина його все життя виховувала чужу дитину і померла від раку (ця хвороба часто-густо виникає на нервовому грунті)... Єдине, за що може бути вдячна Русланові Ліда, так це за те, що він не встиг спотворити їй життя і не залишив саму з дитиною.» На закінчення читачка висловлює думку, що «таку статтю, напевне, написала молода жінка, котра не має життєвого досвіду».
Редакція надає слово для відповіді І. Калішевській — жінці, як полюбляють казати кутюр’є, «елегантного віку», бабусі аж трьох онуків (отож, досвіду, як бачите, не бракує).
Шановна Ніно Іванівно, хотіла б подякувати за увагу до нашої газети, зокрема до рубрики «Сім’я».
Маєте рацію, моя героїня мала б скорше дякувати долі, котра вчасно врятувала її від того облесника-перелюбника.
А на захист героя (чи, коли хочете, антигероя) мого ліричного спогаду можу навести хіба малесенький уривок з Лесі Українки:
Долорес:
...Ви, дон Жуан, нічим
не завинили
Проти жіноцтва?
Дон Жуан:
Ні, нічим, ніколи!
Я кожен раз давав їм теє все,
Що лиш вони могли змістити —
мрію,
Коротку хвилю щастя і порив...
А більшого з них жодна
не зміщала,
Та іншій і того було над міру!
Що іще можна сказати з цього приводу? Ви, мабуть, так само, як і я, знали і знаєте безліч чоловіків: буркотунів, жорстоких, скупих, нудних, лінивих, неохайных, геть не пристосованих до життя, вічно п’яних... Волієте такого? Аби лиш був вірним? Ну, а часто жінка воліє дотепного, щедрого красеня, у якого все горить у руках, з яким ніколи не нудно, з яким (попри все, серденько, попри все!) почуваєшся щасливою.
Тому, гадаю, і не покинула Руслана Неля, погодившись виховувати (разом із власною) й чужу дитину. Тому й згадує про нього вдячно моя Ліда. Що, власне, поганого зробив він їй, дівчині, до якої відчував щиру симпатію? За віщо вона має його ненавидіти чи зневажати?
А його відносини з Вікою... Пробачте, ще одна цитата з класика. Кіплінг колись написав: «Кожен за гріх, який чинять удвох, відповідає — сам».
За вашими непримиренними і принциповими рядками бачу вашу молодість. Гадаю, роки подарують вам згодом, як уже давно дарували мені, розуміння й вибачливість. Бо життя — то не підручник, не байка, де мораль винесенно на початок або в кінець. На ньому, як на довгій ниві, всього доволі. І рубрику свою ми недаремне назвали «Примхи долі».
З повагою до Вас, Ірина КАЛІШЕВCЬКА.
