Валентин Іванович Погорєлов (тут і далі імена змінено. — Авт.) одружувався по черзі більш як десятьма милими дамами, ошукав їх і залишив. Але жодна не поскаржилася на ввічливого обманщика...
— Мене завжди приваблювали загадкові одеські хлопці, — розповідає молода та красива дівчина Катерина. — Мають вони якусь хвацькість — не те що наші: ані тобі одружитися, ані щось подарувати. За одним таким чорноморським «екземпляром», втративши будь-яку обережність, я подалася до Одеси.
На жаль, Катя не була оригінальною в своєму пориванні. Подивитися в очі Валентину Івановичу хотіло багато жінок. Були серед них і скромні банківські службовці, і співробітниці соціальної сфери, і журналісти, і навіть одна симпатична співробітниця кримінального розшуку.
Хтось стає класним детективом, хтось класним шахраєм, хтось чудовим коханцем. А наш герой вирішив стати чоловіком, якого у природі просто не існує. І став він ним аж ніяк не через підступність, а з тверезої оцінки своїх можливостей. Адже яка жінка не мріє про чоловіка, котрий не п’є, не курить, пере та прасує, прекрасно готує борщі, декламує напам’ять вірші, може підтримати інтелектуальну розмову та ще й кохає щиро і віддано?
Валентин Іванович довго придивлявся до жінок і вирішив, що у тридцять п’ять дами починають цінити чоловіків за душу і ввічливе поводження, не надаючи значення зовнішньому блиску чи відсутності нього. Саме таких — самотніх, хазяйновитих та тих, які зазнали лиха на своєму віку — жінок вишукував наш герой у газеті шлюбних оголошень. Але лише віком, життєвим досвідом і матеріальною забезпеченістю його вимоги не обмежувалися. Валентину Івановичу подобалися красиві жінки, бо себе як чоловіка він цінував вельми високо.
Під час першої зустрічі колишній військовий (колись був прапорщиком Прикордонних військ України, але за афери з ганьбою його вигнали «із лав») розповідав обраницям про службу в Афгані, про те, як важко живеться ветеранам нині і що саме військові і є найдостойнішими супутниками життя для слабких і беззахисних жінок. Після наповнених трагізму розповідей про своє героїчне минуле Погорєлов повільно переходив до не менш гідного сучасного. Виявляється, він має свою маленьку фірму, яка торгує іномарками. А чому б коханій жінці не зробити знижку? Щасливі обранки по секрету розповідали своїм подругам, що, мовляв, її коханий має навіть зафрахтований Іл-76, на якому він літає «у справах» то до Києва, то до Москви, то до Прибалтики.
У самих обраниць гроші на машину знаходилися не завжди. Тому вони позичали у друзів та близьких, багато з яких теж легко купувалися на ідею швидко та недорого придбати іноземний автомобіль. При цьому треба зазначити, що в будь-якій «майбутній» сім’ї Валентин Іванович залишав про себе вельми позитивні враження. І жодна людина, яка довірила йому свої гроші, не попросила шахрая показати паспорта, а якщо брали розписку, то жодної згадки у ній про посвідчення особи не було. Тому періодично він був то Івановим, то Петровим, то Сидоровим.
На приборкування предендентки в жертви зазвичай йшло майже два місяці. Але працював він з цілковитою віддачею: адже кожна нова ставала справді КОХАНОЮ, а не короткочасним захопленням.
В помешканні, де він проживав, завжди був зразковий порядок: підлога чиста, фіранки-скатерті підібрано в тон, собачки вигуляні, а на столі до приходу господарки з роботи завжди приготовано гарячий обід. Знайдіть таку жінку, якій би це не сподобалося. Але за два місяці все закінчилося, і коханий зникав, беручи з собою дипломат, у якому сиротливо лежала тільки запасна білизна. У коханих жінок цей романтик з великої дороги намагався не брати нічого (крім грошей, звичайно).
А спіймали його, можна сказати, випадково. Занепокоїлися родичі «наречених», які все ще чекали отримати від майбутнього «зятя» законних іномарок. І хтось із них зателефонував до прокуратури...
Із в’язниці Дон Жуан пише палкі листи багатьом жертвам. А ще зажадав, щоб його справу вела жінка-слідчий, бо з товстошкірими чоловіками спілкуватися йому вкрай важко.
Слідчому Тетяні Свириденко він присвятив зворушливі вірші. Завдяки її старанним пошукам кількість ошуканих Валентином Івановичем жінок збільшується. Але ніхто з них скаржитися не збирається: загадкове жіноче кохання!
Готуючися до зустрічі з одеським ловеласом, я вдивлявся в фотографії його обранок. У всіх — щасливий вигляд, посмішки, очі світяться. А навколо — море квітів: він любив їх дарувати. Слідству «гарем» повідав: підсудний залишив у душах незабутній слід. Величезні гроші витрачав на шикарні обіди і подарунки. І тільки перед зникненням любий «позичав» у них кругленькі суми (від п’яти до десяти тисяч гривень). Але ж не садовити за це людину до в’язниці...
Я уявляв собі чоловіка, який роз’ятрив серця дам, хитрющим красенем з плавною ходою і погордливим поглядом. А до кімнати завели чоловіка років сорока, наче видавленого з тюбика, нестриженого, без двох передніх зубів, з гострим поглядом настороженого звірка.
— Помилок при виборі жінок у мене практично не було, адже я непоганий психолог, — розставив він одразу крапки над «і». — Щодо моїх начебто махінацій, то силою я грошей ні в кого не відбирав. Усі віддавали добровільно, з кохання.
Одеса.
