Напередодні нового року київський міський голова Олександр Омельченко, якого недавно було визнано в Америці українцем року, зустрівся зі столичними та регіональними журналістами. Не обминувши традиційну передноворічну тему, — як саме українська столиця завершила 2002 рік, з яким доробком вступає у новий, — він значну увагу приділив питанням розбудови народної влади і в Києві, і в усій державі. Досвід світу і столиці України, наголосив він, засвідчує, що альтернативи місцевому самоврядуванню, залученню найширших верств населення до управління державою немає. Це не данина моді. Це потреба для подальшого державотворення, розвитку нашої країни.

Столиця має бути джерелом руху всієї держави

— У Києва, сказав міський голова, — особлива відповідальність. Це не тільки великий політичний, адміністративний, культурний, духовний центр країни, а й носій юридичних, політико-правових ознак держави. Сьогодні тут, наприклад, працюють 72 посольства, консульства, інші офіційні представництва. Київська влада їх обслуговує, забезпечує усіма належними атрибутами. Це велика відповідальність, бо за працівниками таких установ — очі всього світу. Гадаю, підкреслив Олександр Олександрович, ми гідно виконуємо свої обов’язки у цій справі.

Столиця — джерело енергії, добрих справ і починань, за якими йдуть інші регіони. За тим, як ідуть справи у столиці, визначають життєдіяльність усієї країни. І ми радіємо з того, що останніми роками Київ послідовно, динамічно, комплексно розвиває усі галузі господарства, має стабільну соціально-політичну обстановку. Одне слово, гармонійно розвиваються усі сфери. А таке поняття, як пріоритетний розвиток тієї чи іншої галузі, ми відкидаємо. Пріоритет з’являється там, де господарство чи суспільство розвивається негармонійно, неритмічно. Ми своїм завданням ставимо рівномірну, всеосяжну розбудову столиці. Так, щоб кожний киянин почувався у ній затишно і зручно.

У нас стабільно виконується міський бюджет. Кожна четверта гривня до України надходить з Києва. Кожна третя збудована у країні квартира — теж київська. Рівень безробіття у столиці становить 0,5 відсотка, тобто його фактично немає. А загальний обсяг виробництва продукції та послуг у місті цього року сягнув 10 мільярдів гривень.

Іще кілька цифр. Середня заробітна плата київського робітника чи службовця нинішнього  року — 667 гривень. Тоді як загалом по Україні середня зарплата становить десь 400 гривень. Якщо говорити про таке болюче явище, як прожитковий мінімум, то дві третини киян мають прибутки, які перевищують не тільки офіційно встановлений, а й фактичний прожитковий мінімум.

У Києві на очах міцніє середняк — мешканець міста, який формує так званий середній клас.

І нарешті житло. Другий рік поспіль Київ будує мільйон квадратних метрів житла. Це понад 16 тисяч квартир. 92 відсотки з них зводяться позабюджетно, тобто за рахунок залучених внутрішніх інвестицій. Простіше кажучи, на замовлення і кошти самих мешканців міста.

Повертаючись до теми безробіття, міський голова сказав, що тільки 2002 року в Києві створено 22 тисячі робочих місць. Це знову ж таки те, що надає столиці особливих рис. Адже нині щодоби до Києва приїжджають на постійну роботу більш як 180 тисяч осіб з Київщини, Житомирщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини та інших місць. І слава Богу, нехай люди працюють, нехай заробляють — ми для всіх відкриті. А якщо казати про власне киян, то на біржі праці перебувають не ті, хто зовсім не має роботи, а люди, які шукають чогось престижнішого, грошовитішого, естетичнішого, або юнаки та дівчата, які хочуть краще реалізувати себе в суспільстві, досягти нових вершин у житті. Відомо, що будь-яка столиця завжди має кращі можливості для творчого чи професійного росту людини, ніж далекі регіони.

Приріст населення — головний показник розвитку міста

Міський голова висловив несподівану для багатьох думку: не пільги, доплати, заробітна плата та все таке інше визначають рівень соціальної захищеності людей, економічне становище міста, а приріст населення, і не за рахунок міграційних процесів, а завдяки народжуваності. Я хотів би, сказав Олександр Олександрович, підкреслити, що торік, уперше за дванадцять останніх років, у Києві народилося на 1700 дітей більше, ніж відійшло на той світ старих людей. Цього року передбачуваний приріст населення завдяки збільшенню народжуваності має становити майже два тисячі осіб. Отже, тривожна демографічна тенденція у країні змінюється. І прикладом тут, як це і має бути, є столиця.

Діток ростити нелегко. Так само важко прожити пенсіонеру чи малоімущому. Тому в столиці діє програма соціального захисту малозабезпечених верств населення. Ми перші, сказав Олександр Омельченко, ще 1996 року розробили програму, яку назвали «Турбота». Без неї нині не можна уявити життя міста. Це постійна, всебічна турбота про людей, які не можуть себе забезпечити через фізичні чи інші причини, — старість, каліцтво чи тяжкі сімейні умови.

Програма «Турбота» почалася шість років тому з 1,6 мільйона гривень. 2002 року на її фінансування затрачено 122 мільйони гривень. Куди йдуть ці величезні кошти? Насамперед на щомісячну дотацію багатодітним сім’ям і тим, хто виховує сиріт або напівсиріт, соціальним сиротам, матерям-одиначкам (а їх у Києві 24 тисячі). Дитина не винна, що з різних причин залишилася без батьків. Вона не повинна відчувати, що в неї немає головного годувальника. Ми мусимо, наскільки можемо, створити їй умови, щоб вона жила й розвивалася, як і в повних сім’ях. На те ми й люди. На те ми й влада.

Щомісяця міська влада доплачує таким сім’ям по 15 гривень (це крім усяких інших державних виплат), наполовину звільняє їх від комунальних платежів, забезпечує безплатно ліками, видає проїзні квитки на всі види міського транспорту. А ще чотири-п’ять разів на рік видає пайки вартістю 30—50 гривень.

Зачепили столицю, як і весь світ, такі лиха, як СНІД, наркоманія. Ми таким хворим співчуваємо, розуміємо і лікуємо. Так само, скажімо, як діабетиків, котрих у Києві понад п’ять тисяч.

У бюджеті міста передбачено 12 мільйонів 700 тисяч гривень на виробництво та закупівлю інсуліну. Цей препарат безплатно має кожна інсулінозалежна людина, що проживає в місті. Нам удалося налагодити у столиці виробництво власного інсуліну, і проблему, як кажуть, назавжди знято.

Реалізація програми «Турбота» (а я розкрив її тільки частково) — результат успішної роботи киян, які підняли виробництво, запустили в дію підприємства, що донедавна «лежали», відчинили широко двері приватному бізнесу, підприємництву.

Наша столиця, сказав Олександр Омельченко, розвивається за Генеральним планом. Новий варіант його затверджено на сесії міської ради. Це стратегічний план розвитку всіх сфер міського господарства, науки, культури. Він підніме столицю на новий щабель розвитку, зробить її ще красивішою і зручнішою для життя киян та її гостей.

Коли влада народна, коли народ вірить своїй владі, можна перебороти будь-які труднощі

Чи є в Києві труднощі? Так, відповів міський голова. Як у будь-якому іншому місті чи регіоні. Людей непросто забезпечити світлом, теплом, гарячою та холодною водою, газом, нафтопродуктами. Непросто хоча б тому, що це величезне місто, у якому проживає майже три мільйони людей. І йому, як і іншим регіонам, заборгували МінНС, Міносвіти, Мінохорони здоров’я, Міноборони та інші відомства, які користуються міськими благами і які мають утримувати, фінансувати свої сфери, що діють у місті. Київ, як і решта міст, платить до державного бюджету, до того ж він єдиний серед інших регіонів країни — його постійний донор. Київ узяв на себе виплату пільг, субсидій, котрі мала б фінансувати держава.

У Києві, попри труднощі, досі найнижчі ціни на хліб. На його елеваторах заготовлено 27 тисяч тонн зерна, закупленого за прямими угодами з сільськогосподарськими колективами, що дасть змогу мати хліб до нового урожаю за невисокими, стабільними цінами. Тобто столиця, не киваючи на державу, власними силами вирішує продовольчу проблему.

То завдяки чому вдається успішно долати труднощі? Насамперед завдяки тому, що в нас по-справжньому діє самоврядування, наголосив Олександр Олександрович, що у всіх справах спираємося на людей, радимося, як краще діяти за тих чи інших умов. От узяти хоча б горезвісну «прихватизацію». Кияни сказали твердо: не дозволимо розграбовувати, за безцінь продати «Київмлин», «Київхліб», «Київводоканал», «Київсвітло», «Київенерго», «Київміськбуд» та інші стратегічні, життєво важливі міські об’єкти. Незважаючи на шалені атаки фінансових акул — охочих до легкої наживи, які нерідко долучали до своїх темних справ державних впливових чиновників, кияни не пішли шляхом повальної приватизації, як це було в деяких регіонах. І залишили під своїм контролем провідні комунальні підприємства. У результаті вони функціонують ритмічно, впевнено, не завищують тарифи за свої послуги. Бо вони — під постійним контролем міської громади. Водночас державну програму приватизації Київ виконав у повному обсязі і у визначені терміни — за рахунок об’єктів побуту, ремесла, великих підприємств, які не мають вирішального значення і впливу на життєдіяльність столиці.

Правильність вибору киян підтвердило життя, насамперед політикою цін і безпосереднім функціонуванням усіх засобів життєзабезпечення людей.

Нині, зауважив Олександр Олександрович, дуже актуальне питання — повернути довіру людей до своєї влади, до держави. Без такого довір’я годі сподіватися на подальший поступ країни і на саме існування державності.

Тут є один шлях — розвиток самоврядування на всіх владних щаблях. Влада повинна бути прозорою, контрольованою народом. Якщо влада підзвітна власному народові, кожному мешканцю села, містечка, регіону, тоді буде демократичне суспільство. Та й помилок у діяльності управлінських структур поменшає.

Кожна людина має знати, вповні використовувати свої конституційні права й обов’язки. Не може бути такого, щоб громадянин тільки частково реалізовував свої права і повною мірою виконував обов’язки перед державою. Так само, як і держава повною мірою використовувала свої права і лише частково — обов’язки перед людиною.

Гадаю, сказав міський голова, мине небагато років, і ми вийдемо на той шлях, де демократизацію суспільства буде вирішено через децентралізацію влади. Тільки передача значних функцій влади місцевим органам самоврядування — від маленького села, селища, області до країни — має перспективу, вирішить питання забезпечення добробуту людей, виведення країни на європейський рівень.

Я був і залишаюся прихильником ось таких адміністративних реформ. Вважаю, що призначення урядом чи адміністрацією Президента керівників владних структур — велика помилка, яка призводить до значних витрат, породжує недовір’я людей до влади загалом. А це —прірва.

Сільську, міську, районну, обласну влади має обирати саме населення. Людям краще видно, кого їм обирати, кому довіряти. Ліпше видно і власні помилки.

Отже, заявив міський голова, позиція наша однозначна: всі адміністративні органи на місцях повинні бути демократичними, всенародно обраними. Самоврядування, народовладдя, яке відповідає європейським хартіям, — єдино правильний шлях розвитку державності. Наша країна молода, вона швидко пройшла шлях, який інші держави долали століттями. Тож і цей, найважчий і найважливіший, треба пройти якнайшвидше. Бо він вдячний і справедливий.