Борода

Коли я вперше переступила поріг цього дому, невдовзі з’явилося таке відчуття, що бувала тут багато разів. Тут було по-домашньому затишно, чисто і спокійно. На кухні мирно пихкотів чайник. На підвіконні яскравіли квіти. Пахло смачненьким. У кутку вітальні, наче пишаючись вбранням, сяяла вогнями новорічна ялинка.

Господар, друг мого чоловіка, справляв неабияке враження. Виразні карі очі дивилися на світ доброзичливо і весело. Доглянута темна борода аж ніяк не додавала обличчю серйозності і не приховувала приємної усмішки.

Увечері за святковим столом зібралися лише близькі та друзі. Іменинник був у центрі уваги. З’ясувалося, він чудовий оповідач — на нас обрушив потік анекдотів, історій про полювання та риболовлю. І що особливо вразило, в них не було й натяку на непристойність, котра нині нерідко заміняє дотепність. Ми щиро сміялися. Але чомусь за столом не було господині. Тихо запитала про це чоловіка. Він передав моє запитання Бороді (так по-приятельському близькі називали винуватця свята). «Молода господиня буде з хвилини на хвилину», — пообіцяв той.

Коли веселощі були в самому розпалі, у двері подзвонили. За мить у коридорі запахло морозною свіжістю, залунали веселі дівочі голоси. Просто до вітальні впурхнула весела зграйка. Світловолоса сіроока дівчина з рум’яними щоками кинулася до іменинника і, обійнявши, міцно поцілувала.

— А це — моя Ворона... — Ми з нею разом відзначаємо день народження. У неї — тридцять першого, а у мене —першого грудня, от і об’єднали...

У його голосі було стільки любові, що, навіть коли б назвав її Жабою, з інтонації виразно пролунало б —Царівна...

Додому ми з чоловіком поверталися пізно. Від світла ліхтарів чарівно вигравав іскрами сніг. Настрій був піднесений. Жіноча допитливість спонукала до розпитування:

— Ця дівчина, Ворона, що, молодша сестра Бороди? —запитала в чоловіка.

— Коханка...

— Ну й жарти в тебе! Адже вона зовсім юна. Будь ласка, скажи, ким вона йому доводиться?

— Дочкою.

— А чому не було його дружини?

— Тому що її немає. Викреслена з пам’яті. Світлану Борода змалечку виховував сам...

Що більше я знайомилася з Бородою, то частіше переслідувала мене думка, що доля до нього занадто несправедлива. Він скрізь встигав — і на роботі, і по господарству. Ще й відвідував курси з водіння човна. Але головною для нього, безперечно, була його дочка. Коли був у відпустці, завжди халтурив — Світланка підростала, треба було й одягнути, й нагодувати, й освіту їй дати.

Він обожнював дітей. Одного разу, коли завітав до нас у гості, просто зачарував мою маленьку донечку, подарувавши їй кумедне іграшкове лисеня та ще й розповівши про нього «ексклюзивну» казку, потім вигадав гру, на півгодини перетворившись на кумедного ведмедя.

Я пишалася, що в мого чоловіка такий друг.

— Одружитися тобі треба, гарний зять пропадає, — по-дружньому радила Бороді моя мати.

— Та ось збираюся, є там одна...

Невдовзі він одружився. На радість подружжю у них народився син. Борода працював у дві зміни. Додому повертався втомлений, але завжди веселий. Адже він знайшов родинне щастя. У вихідні будував дачу, щоб у дітей завжди були фрукти.

А ще часто телефонував нам, заряджаючи своєю енергією та життєлюбством:

— Привіт, сови, ну що Вовчик, все ще спить? Добре йому в тещі... А у мене син учора пішов самостійно. Буди чоловіка, справа є... Ми з Вороною йдемо джинси купувати, які краще, дай пораду?

... І раптом він зник. А коли знову з’явився, я не впізнала його по телефону. Це був зовсім інший — байдужий — голос:

— Ми розлучилися. Не в змозі було більше терпіти. Що це за вчителька, яка розділяє дітей на своїх та чужих? Ревнує, якщо похвалю доньку... Я їх обох люблю однаково, а вона — істерики влаштовує... Все одно віддам дітям все, що можу...

— Бачишся із сином?

— Авжеж! Ніхто його в мене не відніме, хоч і налаштувала проти. Учора велосипеда йому відвіз...

...Приємно, коли доля повертається до хорошої людини обличчям. Так трапилося і з нашим другом — він зустрів нарешті вірну супутницю життя. Щоправда, хотілося, щоб це сталося набагато раніше. Та все одно, доля наповнила його оселю радістю: і дитину виростив, і будинок власними руками збудував, і сад посадив, і онуків дочекався.

Дивлячись на щасливу пару, радію, що вони нарешті знайшли одне одного. І що у подружжя чимало спільного в поглядах на життя. І дітей, до речі, у них побільшало.

...У затишному, любовно облаштованому дачному будиночку ми святкуємо день народження Бороди. Куштуючи, хвалимо домашнє вино його власної «фірми» і оригінальні кулінарні страви господині. Іменинник захоплено розповідає про те, що наступного літа розведе кролів і посадить якийсь особливий сорт винограду. Варин тост про найголовніше: «Ти тільки не хворій, любий! І більше мені в житті нічого не треба»...

Подумки приєднуюся до її слів: хороші люди просто зобов’язані жити довго.