Невисокі рівні високих технологій

У розділі «Енергозбережні технології» Анатолій Костянтинович сказав: відповідно до Комплексної програми енергозбереження протягом 2001—2005 років передбачено заощадити 32,75 млн. тонн умовного палива. Цікаво і важливо. Однак прикро, що пан міністр не назвав цифри збереженого палива за вже минулі два роки реалізації програми.

Водночас А. М’ялиця відверто зізнався: «В Україні розробляють та впроваджують чимало сучасних засобів обліку енергоресурсів. Та 54 відсотки з тих, що використовують, — лічильники іноземного виробництва». Взяти хоча б національний прилад для вимірювання витрат тепла. Він ніби пройшов випробування, і після доопрацювання його можна буде широко використовувати. Але що стримує доопрацювання такого потрібного приладу на АТ «Енергооблік» (Харків), міністр не повідомив. Але додав ще таке: наші прилади тепловізійного контролю, котрі застосовують у металургійній, хімічній та інших галузях промисловості, значно відстають від закордонних. Знову залишилися без відповіді запитання: чому, що треба зробити, щоб вони скоріше наздогнали зарубіжні?

Казав міністр і про успішну реалізацію Комплексної програми розвитку вітчизняної вітроенергетики. Але й це повідомлення викликало чимало запитань у народних депутатів.

— Доповідь міністра Анатолія М’ялиці цілісна, якщо її розглядати з позиції — що ми ще можемо багато чого зробити. І ми маємо право пишатися тим, що у нас є національний інтелект, щоб робити і літаки, і космічні апарати, і вітряні електростанції, і багато чого іншого, чим заслужено може гордитися будь-яка країна. Ми пишаємося тим, як активно лобіюють інтереси національного літакобудування і багато іншого керівники нашої держави.

Однак ми входимо до відкритого ринку. Нам давно вже час зрозуміти: глобальні порядки такі, що кожний готовий з’їсти будь-кого на ринку збуту за ресурси. Але доповідь не містила маркетингових досліджень і рекомендацій із залучення внутрішніх інвесторів. Не було аналізу рентабельності внутрішнього ринку по позиціях високих технологій. Не було пропозицій, який вид діяльності ми орієнтуємо на внутрішній ринок і який зберігаємо як національну культуру, дотуючи його за рахунок інших видів виробництв.

І таке зауваження. Ми що, під національним енергозбереженням розуміємо лише вітроенергетику? Будь-який фахівець скаже: витрати на створення і експлуатацію вітроустановки, якщо їх рахувати комплексно, ніколи не окупляться. Вітроенергетика також не належить до екологічно чистих енергоджерел. Вона виправдана лише тоді, коли витрати на доставку концентрованої енергії в потрібне місце надзвичайно високі.

Залишилося незрозумілим, на якій підставі робився висновок, що програма модернізації та реконструкції великої енергетики підкріплена розробками електростанцій сучасних проектів? Адже кращий діючий блок теплоелектростанцій України спроектовано не менш як тридцять років тому, а нових проектів немає. Виробники основного котельного та трубопровідного обладнання, як і систем регенерації турбоустановок — російські. Розробки малої енергетики у нас перспективні і їх слід доводити до досконалості, широко запроваджувати. Але якщо ми не займемося великою енергетикою, нам жодних енергоресурсів не вистачить.

Я вже казав про гордість за літакобудування в Україні, але дуже хотілося б, щоб так просувалася будь-яка інша високотехнологічна наша продукція. Приміром, у Харкові, Сіверськодонецьку, Кіровограді створені чудові АСУ для атомних станцій. Але просунути їх на російський та інші ринки без підтримки держави важко.

Україні дуже потрібна, я б сказав, агресивна, в гарному сенсі цього слова, державна політика з просування національних розробок.

Ми слабкі «боротися» за це, а от впроваджувати можемо, нам потрібна нова переосмислена політика з участю наших підприємств в транснаціональних компаніях.

І ще про енергетику. Найближчим часом нам треба визначитися: на якому обладнанні її відновлюватимемо. Харківський турбозавод — наша гордість. А от сконструювати чи навіть замовити інше основне енергетичне обладнання, приміром, ядерну паровироблювану установку, ми йому не можемо.