«Такій, якою вона є, краще не жити» — ці слова, що сказала бабуся про свою 10-річну онуку, вразили тоді вчителів.
...Оленки вже три дні не було у школі. Тому класна керівниця зателефонувала додому дівчинці, щоб дізнатися про стан її здоров’я. Але мову довелося вести зовсім не про здоров’я: дитина вже три доби на з’являлася вдома. «Так треба негайно подзвонити до міліції, адже за три дні що завгодно могло статися з дівчинкою!» «А навіщо?» — байдужим голосом спитала бабуся. «Як це? — не зрозуміла вчителька. — Коли про дитину ніяких повідомлень донині немає, можна подумати і найстрашніше». Саме тоді бабуся і сказала зовсім спокійним тоном ті жахливі слова.
...Оленка народилася від шістнадцятирічної матері. Молода мама на той час уже безповоротно збилася з пуття: пила, курила, пропадала ночами. Згодом з’явилися в її житті ще й наркотики. Звісно, який інтерес буде в неї до дитини? Отож догляд за новонародженою взяла на себе бабуся.
У школі Оленка зірок з неба не хапає. До уроків ставиться байдуже. Бідно вдягнута, непотрібна рідним... А якось ще й украла кулькову ручку в однокласниці. Усе це зробило прірву відчуженості ще глибшою. Оленка могла до пізньої ночі вештатися вулицями. І було в неї вже своє друге життя, в яке зовсім не вписувалося шкільне.
До свого становища у класі — вакууму довкола — дівчинка вже звикла. «Я нікому не потрібна, ну й вони всі мені не потрібні, я їх усіх ненавиджу», — каже вона. 10-річна Оленка може видатися відвертою і навіть веселою дівчинкою, розповість, що трапилося у дворі, що хоче бути масажисткою, коли виросте. Така на сьогоднішній день її мрія. Але повністю замикається, відводить очі і мовчатиме нескінченно, коли запитання стосується її кількаденних відлучок з матір’ю. Останнім часом у Оленки з’явилися кишенькові гроші, новий одяг — щоправда, скоріше, дорослого, ніж дитячого стилю.
Одного разу Оленка радісно повідомила, що піде з уроків додому, бо захворіла: на тілі в дівчинки з’явилися червонуваті округлі плями. Лікарняний був з районного шкірно-венерологічного диспансеру. Дівчинка довгий час до школи не ходила, а «свій», за словами бабусі, лікар поставив діагноз алергії...
Павутиння дитячої безпритульності та бездоглядності стає звичайним явищем сьогодення. І це вже не лякає і не є приводом для негайного реагування. На жаль, дійсність змінює і наш менталітет: ми всі вже привчені до жорстокості та байдужості до проблем ближніх. Бо й самі часом борсаємося у власних, які видаються нам нерозв’язними.
Батьківство — то не просто наявність дітей у сім’ї. Це особлива якість дорослого, новий та більш високий її вимір, спроба залишитися в майбутньому.
Достоєвський писав, що спасенна буде людина, якщо в неї є хоча б один добрий спогад, винесений з дитинства. А якщо таких спогадів багато, вони здатні вберегти від великої біди.
Бійтеся недолюбити дитину. Ця любов чи нелюбов становитиме долю дитини і повернеться до вас і всіх, хто буде поруч.
У кожного має бути свій дім, рідні, до кого можна завжди прийти на пораду, звернутися, якщо сталася біда, де все простять і зрозуміють, тому що просто люблять. І коли й є на світі щось постійне та незрушне, то це — батьківська любов.
Є — чи має бути? Якщо є, то звідки проституція, пияцтво, наркоманія? Звідки беруться дівчата-бродяжки? «Спільні» дівчата? Чому серед підлітків почастішали спроби самогубств? Це страшні реалії сьогодення. І в більшості випадків за ними, безумовно, стоїть відчуження дітей від батьків, дочок від матерів, взаємне нерозуміння, а інакше кажучи — відсутність любові.
Часом здається, що молоді мами, які прагнуть розваг, просто мстять дитині за те, що вона заважає їм жити. Тому чи багато радості від того, що намагаються вдягнути своїх дітей «з голочки»? Постежте за юними мамами. Хіба не чули ви: «Ідіот!», «Закрий рота, а то ще більше одержиш!», «Придурок! Перестанеш ти коли-небудь стрибати на одній нозі чи ні?!», «Заткнися!»? Діти звикають до постійного приниження, одержують заряд негативної енергії, а потім закріплюють цю практику в школі. Коли діти підростають, ми говоримо про їхнє хамство. Але ж джерело цього явища — у дитинстві!
Мине не так уже й багато часу, син чи дочка підростуть і почнуть успішно користуватися маминим лексиконом, оплачуючи її виховні старання тою ж монетою. То хто винен у тому, що вони — такі? Передусім ми, батьки.
Часом ми не думаємо про те, що виховання — це не диктат і не диктант. Це — завжди спілкування партнерів. І єдиний, напевно, рецепт спілкування дорослих і дітей у сім’ї — щастя. Воно — найкращий вихователь.
Діти дарують нам щастя з безоглядною щедрістю, вони люблять. А наша до них любов — не просто почуття чи думка, а продумані почуття та думка, які пройшли крізь серце. Іграшок, їжі, одягу, ласки навіть може бути забагато, щастя забагато не може бути, його може бути тільки занадто мало.
Алла СТЕПАНЮК,педагог.
