Ти кинув мені зневажливо своє «прощавай» і пішов. А я того вечора не знала, що тобі сказати. Хотіла побігти, але не могла зробити жодного кроку. Хотіла вигукнути «зачекай», але мовчала. Знала, що це кінець нашому ідеальному сімейному життю. Але що я могла тоді зробити?
Ніколи більше тобі не повірю. Ти часто йшов, щоб потім повернутися. Просив пробачити, казав, що без мене тобі важко і що я потрібна тобі, як повітря. Але ж ти обманював. І навіть собі боявся в цьому зізнатися. А тепер я знаю точно: ти більше не повернешся. Безглуздо, але я чомусь чекала. Щовечора сиділа в темряві і дослухалася, чи не почую знайомі кроки.
Ну й що, що я одна? Дрібниці, що ти мене залишив. Я буду горда. Ти багато чого вирішив для себе. Що ж, я поважаю це рішення. Нарешті ти вперше сказав мені правду: між нами вже нічого немає.
Чи кохав ти будь-кого, крім себе? Якоїсь миті мені здавалося, що я можу розтопити крижинки в твоєму серці. А потім ти давав мені зрозуміти, що не варто навіть пробувати. Адже ти цього не хотів. Але тепер ти пішов. Я зрозуміла, що в житті, крім тебе, є багато цікавого. Після того, як ти пішов від мене, мені стало легше дихати. Спасибі тобі за це.
Запоріжжя.
