Не мене ти називав коханою. Не мені дарував прекрасні червоні троянди. Не я приходила у твої кольорові сни і викликала усмішку. Не до мене ти поспішав на побачення, не помічаючи нічого навколо. Ти був вітром — швидким, теплим, ніжним. Але не моїм.
Вітер — саме так називала тебе моя найкраща подруга. Ми відразу ж закохалися в тебе, щойно ти зайшов до нашого 11-Б.
— Знайомтеся, діти, це — Андрій. Він вчитиметься разом із вами, — сказав класний керівник.
Ти сів за сусідню парту...
Згодом ти став нашим другом. Разом ми проводили весь вільний час: ходили в кіно та на дискотеки, взимку їздили у Карпати, а влітку — в Крим. Ми навіть вступили до одного вузу. А якось, це було 14 березня, я дізналася, що ти зустрічаєшся з моєю кращою подругою. В ту мить ти перестав бути нашим, ти став її — її коханим. Відтоді я вже ніколи не усміхалася. В день вашого весілля —теж. Дата його, до слова, припала на 14 березня.
Для тебе я залишилася другом, хрещеною мамою твого сина. Для мене ти був усім: повітрям, сонцем, Богом, життям!
Уже два роки, як тебе немає. Ти загинув у автокатастрофі того ж таки 14 березня, коли віз червоні троянди своїй дружині, щоб привітати з річницею вашого одруження. Доля —безжалісне слово. Я ненавиджу 14 березня! Щороку в календарі позначаю цей день чорним.
Ти знову став нашим. Ми з твоєю дружиною виховуємо частинку тебе — твого сина. Він називає мене другою мамою, а я всміхаюся і називаю його моїм маленьким Вітром...
Біла Церква
Київської області.
