В особистому житті Ліді не щастило. Вчилася вона в жіночій школі, потім — на філологічному факультеті університету, тепер працювала в редакції, де, як відомо, чоловіки трапляються нечасто, а вже неодружені — й поготів. Перспективи були зовсім марні. Дві поспіль довгорічні, платонічні і нерозділені закоханості розради не додавали, хіба що посилювали закомплексованість. Про якісь шлюбні оголошення чи бюро знайомств у ті часи згадувано хіба що як про найогиднішу й найганебнішу ваду капіталістичного суспільства. Тому...
Коли у великій кімнаті, де киснули семеро дівчат, з’явився високий чорнявий красень — художній редактор з веселою усмішкою й бісиками у примружених очах, усі серця прискорено закалатали. Та ба! Новий співробітник був одружений, мав уже дев’ятирічну дочку.
Проте невдовзі між Русланом і Лідою встановився якийсь дивний зв’язок. Вони, навіть не дивлячись, відчували присутність і погляд одне одного. Він показував їй кумедні карикатури на співпрацівниць і високе начальство, вона перекладала для нього реклами й буклети виставок польської книги і чеських плакатів. Колись розповіла, що японці замість традиційного європейського «алло!» раніше відповідали по телефону «мосі-мосі». Руслан довго сміявся, але слівце запам’ятав. Відтоді, телефонуючи до Ліди додому, вітався лише по-японському. А потім вона стала для нього «Моя Мосі!»
Як він умів гарно виявляти свою увагу! Скажімо, на день народження подарував омріяний двотомник Бенуа. Приносив то квитки на «Варшавську мелодію» з незрівнянною молоденькою Роговцевою, то перепустку на перегляд конкурсних фільмів Каннського фестивалю. А міг у розлюченій юрбі перед ялинковим базаром із кривулястими напівголими сосонками якось вичарувати пухнасту густо обвішану шишечками ялинку, навколо якої метрів за десять віяло пахощами смоли. Коли десь наприкінці лютого спалювали красуню-ялинку у грубці, кожна гілочка вибухала cліпучим святковим феєрверком. Аж тріскалися від жару кахлі на грубці!
Під цією ялинкою вони зустрічали свій перший і останній Новий рік.
Невдовзі після того Ліду раптом викликали до відділу кадрів.
«Кадровик» був ввічливий і навіть співчутливий. До нього звернулася дружина Руслана Гайдая. Тож він мусить зреагувати на сигнал.
— Я вірю, що між вами нічого серйозного немає, але —стережіться. То дуже небезпечна людина. Він вісім років відсидів у таборах за вбивство. А такий невеликий строк отримав через те, що дівчина з п’яної компанії, де сталася бійка, назвала себе його нареченою і дала свідчення, ніби убитий до неї чіплявся. Вони одружилися в Сибіру, потім вона тут народила дочку і чекала на нього всі ці роки. Тож...
Ліда вдивлялася в обличчя Руслана. Ні, неможливо! Вона ніколи не бачила його не те що лютим, але просто похмурим, неусміхненим. Не бачила п’яним. Якось, коли Руслан снував перед нею плани на майбутнє, вона запитала його:
— А Неля (так звали його дружину)?
— Неля? Не думай про неї, вона доросла, дасть собі раду.
— А я?
— А ти — моя маленька Мосі! (Ліді було вже двадцять п’ять).
— А Світланка (так звали його дочку)?
— Що тобі до неї! У нас буде своя Світланка...
А потім настала чергова реорганізація. Ліда з Русланом опинилися в різних установах. Ніби й недалеко, але телефонував він до неї не часто.
У новому інституті Ліда познайомилася з гарним хлопцем. Незабаром і побралися.
У Палаці одруження до неї підійшла знайома, котра працювала тепер в одному відділі з Русланом.
— Ти не ображайся, Лідочко, я сюди завітала, щоб подивитися, чи все в тебе гаразд. Чи ти, бува... Адже всі знали, що ви з Русланом...
— Ні, у нас з ним нічого не було. До речі, як він там?
— Лихо та й годі! Працювала в нас одна дівчинка, Віка, після десятого класу. Недавно приходить її мати в сльозах: виявляється, мала вагітна від Руслана і відмовляється робити аборт. Із дому втекла, живе у подружки... Ну, викликав директор того джигуна, а той сміється: наклепи, нічого в нас з нею не було... І, уяви, Лідочко: втрутилася його дружина. Поїхала до тієї подружки, забрала Віку, сказала: житемеш у нас, аж поки народиш дитину. А там подивимося... А Руслана нагнала, і де він тепер живе, ми навіть не знаємо. А тим часом на його адресу прийшла телеграма із Самарканда: «Зустрічай Борисполі. Хаммі». От Неля прихопила із собою Віку та Світлану й зустріла в Борисполі туркменочку Хамізу, показала їй: оце Русланова дочка, а оце його дві дружини. Купила бідоласі квитка й випровадила додому...
* * *
Ліда з Віктором прожили довге щасливе життя. Не пригадати, чи й сварилися коли. Виростили трьох дітей. Уже й онук бігав...
Аж якось тихого весняного дня Ліда почула трохи несміливе запитальне:
— Мосі?..
Глянула — і остовпіла. Невже таки правда — легенда про Дон-Жуана, який ніколи не старіється, а лише мандрує світами, зводячи жінок? Перед нею стояв Руслан — стрункий, гарний, хіба що трохи скроні припорошила сивина. Чорні кучері по-молодечому забрано у хвіст на потилиці...
Вони сиділи на лавочці на осонні.
— Ну як же ти, Руслане. Як Неля?
— Неля померла шість років тому від раку...
— А Світланка?
— Уже доросла... Зараз покажу.
На фотографії на тлі чудового гірського краєвиду —двоє вершників: чорнява красуня в циліндрі і... Руслан у загонистому капелюшку з пером.
— Де це?
— Альпи. Австрія. Світлана захопилася кінним спортом, там на змаганнях познайомилася з одним паном — має кінний завод. І я там працюю, природа гарна, та й коней люблю змалечку...
— А яким чином ти тут, у Києві?
— Не вгадаєш! До сина приїхав, він оце зараз закінчує університет. На журналіста вивчився.
... Раптом Ліда пригадала.
— Стривай! Це — син Віки?
— Хіба ти знаєш її? Так. Я всиновив його, а виховувала, вважай, Неля.
— А... Віка?
— Та... з дуpної голови полізла п’яна кyпатися і втонула. Не повіриш, де — в Ірпіні!
Ліда відчула, як, попри яскраве сонечко, по спині поповзли мурашки...
— Та що це ми все про сумне?! Як ти, моя Мосі? Стільки років тебе не бачив...
— Зі мною все гаразд, Руслане. Спасибі тобі...
— За що — мені?
Вона не відповіла, але добре знала, за що. За те, що розбудив, навчив цінувати себе і того, хто поруч, за те, що дарував лише світло й тепло, що не спалив, не понівечів життя, дав зазнати справжнього людського щастя. Спасибі тобі, Дон-Жуане!
