Продовжуючи вивчати звичаї та обряди наших предків, цього разу ми спустимося до царства померлих. І трохи відхилимо таємничу завісу смерті.
Місце поховання небіжчиків в археології називають могильником. Античні могильники зазвичай називалися некрополями. І лише християнські та мусульманські місця поховання отримали назву кладовищ.
Перші поховання померлих з’явилися в епоху палеоліту, але вони здійснювалися тоді безпосередньо на стоянках, а не в спеціально відведених місцях. Поховання вважалося надто серйозним обрядом, бо наші предки свято вірили в загробне життя. Разом з померлим клали різні предмети: одяг, зброю, прикраси, посуд, їжу, туші жертовних тварин тощо.
За обрядом поховання в могильники розрізняють положення покійників та їхнє спалювання. У другому випадку померлого спалювали та чинили поховання попелу. Форми могильних споруд, що застосовувалися під час історичного розвитку різними племенами та народами, вельми різноманітні: це й ями (просто земляні чи обкладені деревом, камінням), і катакомби, і склепи, і навіть величезні поховальні споруди (піраміди, мавзолеї). Ховали померлих чи їхній попіл у спеціальних посудинах (урнах), кам’яних ящиках або в дерев’яних зрубах. За зовнішніми ознаками могильники поділяють зазвичай на курганні, що вирізняються земляними чи кам’яними насипами, та грунтові (без насипів). Зустрічаються й змішані, курганно-грунтові.
Вивчаючи могильники, археологи дізнавалися не лише про вірування древнього населення, але й про інші сторони його життя: матеріальну культуру, побут, форми господарювання, виробництво і торгівлю, родинні та соціальні стосунки, мистецтво. Крім цього, розкопки могильників доставляють матеріал для палеоантропології та поповнюють музеї стародавніми предметами, що рідко зустрічаються під час дослідження поселень.
Підготувала Ірина ВАСИЛЬЧЕНКО.
