Нелегко дається цьогорічний цукор Кіровоградщині. З одинадцяти наявних цукрозаводів області до сезону були готові п’ять, в урочну годину «стартували» чотири, а після тривалих дощів таких, що працюють, залишилося всього три. Селяни та військовослужбовці Міністерства з надзвичайних ситуацій поновили збирання та вивезення солодких коренів з розгаслих полів, тож з’явилася надія, що Добровеличківський цукрозавод знову почне працювати. Чекає поповнення своїх кагатних полів й Сабліно-Знам’янський завод, але експерти стверджують: для всіх п’яти цукроварень сировини на Кіровоградщині не вистачить.

А буряк цього року в області вродив непоганий, і хоча нормованих сівозміною одинадцяти відсотків посівних площ сягають не всі господарства, багато хто протягом останніх років поступово їх збільшує. Вирощують технічну культуру і на присадибних ділянках, проте це справа нестабільна. У районах, де цукрозавод з мережею бурякоприймальних пунктів поряд, сіяти буряки на двадцяти сотках вигідно, як, наприклад, в Олександрійському і Олександрівському районах. А, приміром, у Долинському районі спеціально розроблена програма «Цукор» не спрацювала — не вдалося розв’язати проблему закупівлі й вивезення вирощеної продукції. Дивовижним чином переплітаються маршрути руху багатотонних вантажівок з цінною сировиною. Один завод (як, скажімо, Олександрійський) отримує буряки з шести районів і навіть з сусідньої області, витягуючи корені з-під носа інших переробників. У деяких селянських кооперативах Добровеличківського району над усіма розрахунками панує патріотизм, і вони возять вирощене з полів на «рідний» завод, хоча удвічі ближче — інший, підпорядкований «чужому» району.

Зрозуміло, чому райдержадміністрації дедалі більше уваги приділяють розташованим на підвідомчій території заводам. Цукроварня, яка працює, — це опора районного бюджету: лише Олександрійщина торік отримала від цукроваріння 2,7 мільйона гривень. На жаль, не можна сказати, що турботу про вітчизняну цукрову галузь виказує центральна влада.

— Ми не знаємо, що буде з нами завтра, — заявив кореспонденту один з керівників Олександрійського заводу.

Разом з цукрозаводом ім. Петровського — це одне з найбільш успішних підприємств цього профілю на Кіровоградщині, але й воно не в змозі конкурувати з імпортним цукром, який продається дешевше встановленої для виробника в Україні мінімальної ціни. Минулого сезону деякі великі сільгоспвиробники до самої весни тримали цукор на складах Олександрійського заводу, не знаходячи можливості продати його за прийнятною ціною. Той, хто зробив спробу реалізувати власну продукцію за ціною, що нижча за 2,37 грн., тієї самої весни сплатив кількадесят тисяч гривень штрафу — і надовго замислився над тим, чи потрібен йому «цукровий» головний біль взагалі.

Мабуть, з цієї причини перед місцевими цукроварнями вимальовується ще одна проблема — старіння кадрів. Дедалі збільшується кількість пенсіонерів, а дипломована молодь не поспішає до цукрозаводських селищ. Але для підготовки з учорашнього випускника самостійного практика потрібно не менш як п’ять років роботи на виробництві. Звичайно, якщо воно не простоюватиме.

Кіровоградська область.