Моє життя нічим особливим не відрізнялося. Мріяла стати кухарем, тому що завжди була хворобливою і худою. Але після школи влаштувалася на швейний комбінат, де пропрацювала п’ять років. Звідти пішла в кооператив шити куртки.

У 19 років вийшла заміж за хлопця з нашого двору. Коли завагітніла, стала на облік у жіночій консультації, дізналася, що у мене ВІЛ.

Уперше мені стало відомо про ВІЛ у 1984 році, коли по телевізору американський хлопчик розказував, що хворіє на СНІД і що це за хвороба. Від знайомих чула, що ця хвороба невиліковна і від неї вмирають. Чоловіку побоялася повідомити про свій діагноз. Раптом скаже, що я йому зраджувала. Вирішила сповістити про це матір. Вона була в шоці: «Світлано, як ти могла так вчинити?». А я сама не знаю, як це так вийшло! ВІЛ мені могли занести в зубного або в лікарні, оскільки я часто хворіла, до того ж перенесла операцію на підшлунковій.

У консультації лікарі почали вмовляти мене перервати вагітність. Я відмовилася. Народила сина. Це був найщасливіший день мого життя! Хлопчика назвали Віктором. Йому пощастило: народився здоровий. Нині йому три з половиною роки, у нього все гаразд.

Після пологів я почувалася дуже слабкою, не працювала, виховувала сина. Чоловік тоді працював на заводі оператором. Дуже пив. Через нього почала пити і я. Впродовж двох років регулярно вживала горілку й самогон, особливо останні три місяці перед тим, як лягти в СНІД-центр. Внаслідок п’янок збільшилася печінка, став боліти шлунок. Я дуже схудла. Вип’ю — і спати, не ївши... Ось і довела себе до виснаження, а внаслідок — відмовили руки і ноги.

Моя старша сестра також дуже п’є. У неї виявили ВІЛ ще шість років тому, раніше вона протягом року «кололася». З чоловіком розлучена. Є двоє дітей, народжених до ВІЛ. Коли вона дізналася, що у мене ВІЛ, то сприйняла спокійно. Взагалі цю звістку багато хто сприйняв нормально, хоч я не всім говорила про свій діагноз. Тільки мати дуже переживала за мене через наші постійні пиятики з сестрою, навіть у лікарню з інсультом потрапила. Без батька, який загинув у автокатастрофі, їй важко. Він був «чорнобильцем», одним з перших рятівників. Коли в 1986 році вибухнула атомна, його відправили туди начальником пожежної частини. Смерть тата ми всі важко пережили.

Коли потрапила до СНІД-центру, я важила всього 26 кілограмів при нормальній для мене вазі — 40. Там мене лікували місяць, коли поліпшився стан, виписали додому.

Нині я ще дуже слабка. Тепер мені треба розробляти суглоби, більше рухатися, краще харчуватися. Доводиться розраховувати на чоловіка — більше нема на кого. Мати дуже хвора, їй також допомога потрібна.

На мене жахливо давить ця хвороба. Я боюся замислюватися, що буде далі. Смерть не лякає. У мене — велике бажання жити, бо є заради кого — дитини. Я прагну щастя. Для мене це передусім здоров’я і хороші стосунки з друзями, які мене підтримують. Знаю, що життя триває, що буде ще багато прекрасного, що багато залежить від мене і Бога, в якого я вірю.

Світлана С.

Із книги «Тут і тепер», виданої одеським громадським об’єднанням «Віра. Надія. Любов» за підтримки ЮНЕЙДС, ПРООН.