«Люба «Сім’я»! Ми прожили з Русланом десять років. А вчора він раптом заявив, що іде до вісімнадцятилітнього дівчиська. Головний аргумент абсолютно ідіотичний: мовляв, бракує романтики». Це —рядки з листа киянки Марини. Не знаючи деталей, можна абстрактно поміркувати на тему: чи справді такий «ідіотичний» привід для розлучення обрав супутник Марини?
Усі ми — жертви вікторіанського виховання, часто-густо хибного, за що потім доводиться розплачуватися все життя. Нас ніхто не попереджує, що шлюб — то рутина, а не карнавал. Батьки, розповідаючи казочки про вірність і кохання до смерті, далекі від порівняння сім’ї із важкою працею атомника, який повсякчасно утримує реактор від вибуху.
Так, спочатку все схоже на веселе божевілля цирку: квіточки, кульки. І чоловік — факір із сюрпризами. Хтось танцює на канаті й демонструє фокуси лише місяць, когось вистачає на рік-другий. І от учорашній факір прилипає задом до дивана, а очима приростає до телевізора. Схема банальна, але є сенс її повторювати.
Коли виставляють рахунок чоловікові, пригадують свої неоціненні заслуги: мовляв, із борщем зустрічала, сюсюкала з ранку до ночі, заробляла більше за нього тощо. А зрештою все звелося до того, що хтось для когось — клоун. Але ж невдячна роль!.. Виявляється — вдячна, ще й як. Від того, як ви, по черзі з партнером, її виконуватимете, й залежить довговічність подружнього життя.
Чому власне ви мусите напружуватися? Чому не напружиться друга сторона? Так вилазить назовні природний у таких випадках егоїзм. І тут треба спробувати перенести акцент із звинувачення другої половини на аналіз власних недоліків і прогрішностей.
Думка про себе як про святу, ідеальну особистість — перша і чи не головна помилка у шлюбі!
Повернувшись до циркових метафор, пригадаймо: адже і ви вже — не життєрадісне дівчатко на кулі. І те, що він віддає перевагу юній пурхаючій істоті, хай навіть і з ганебною планкою інтелекту, — звичайна історія. Виховання, про яке йшлося на початку, не витримало саме тоді, коли розмови неминуче почали зводитися до купівлі продуктів, винесення сміття, сплати за квартиру, придбання сковорідок... Яке вже тут свято!
Знаєте, як дотепно колись визначила високе почуття дружина П’єра-Огюста Ренуара Аліна? «Кохання — це накрохмалені сорочки і відбивна з свинини, коли у вас немає грошей ані на пралю, ані на м’ясника». Ну, хіба ж не факіром була ота Аліна? Тільки ось факіром не святковим, а буденним. Сумно, але мудро. Бо шлюб переважно й складається із постійних зусиль над собою, компромісів, нескінченних нудних, аж ніяк не романтичних обов’язків.
Нападки на другу сторону можуть бути справедливі, а можуть — і ні. Адже роль клоуна хтось до часу виконує з ентузіазмом (купує квитки в кіно, тягне на виставку), а хтось від неї відкараскується. Найчастіше це залежить від того, який розклад сил між чоловіком і жінкою: син—мати або батько—доня. Якщо, приміром, чоловік звик почуватися сином поруч з клоуном-дружиною, він раз-у-раз вимагатиме розваг. І рано чи пізно саме він дійде висновку про «брак романтики».
Тепер поміркуймо, а де вихід? Значить, кожний шлюб приречений? Ні, не кожний. Адже є унікальні пари, котрі до кінця днів взаємно відчувають щастя. Це саме ті, хто пішов усупереч власній безпорадності, інфантильності, зрозумівши, що роль клоуна призначена обом. Просто вони завжди сприймали це спокійно й без паніки.
Інший момент. Люди байдужіють одне до одного, звикають до одноманітності днів, але ж в ідеалі наше життя це — шлях пізнань і завоювань. Особистих відносин це, звичайно, так само стосується. А які, запитаймо, завоювання й пізнання на десятому році спільного життя — як у Марининому випадку? Об’єкт завойовано: ось він, тут, на ретязі. І нікуди не подінеться, навіть якщо його не стимулювати солодощами, квітами, цукерками.
Порятунок, хоч як це банально звучить, у тому, щоб «заводити» себе і свою половину. І не чекати, коли супутник здогадається: ви хотіли б, аби він щось таке вигадав. (Стопором може бути звична у таких випадках фраза: «А чому все я та я?»).
Сім’я виживає, коли людям разом цікаво. Оновлювати це відчуття — також зусилля. Але в такий спосіб проблема пізнання й завоювання поступово переростає на спорт. Або на цирк, який повертається.
