Тихий жах
Тітка Єлизавета дивилася на потріскану, як її життя, стелю. Не пам’ятала, скільки так лежала, не відчувала ні болю, ні страху смерті. Давно не їла, спрага спалила все тіло. У пам’яті уривками пролітали картини минулого, а губи ледь ворушилися, шепочучи молитву.
Коли приходила до тями, просила у Бога собі смерті, а Насті, коханій племінниці, — доброти і людяності.
Згадувала покійного чоловіка: тихо-мирно жили собі удвох і не сподівалися лихої старості, бо мали надію — синочка, як сокола. А як раділи, коли невісточку привів! Як сонце ясне, була в їхньому домі. А при пологах її не стало, лікарі ледве врятували онука. То вже втрьох його і виховували, Анатолій більше не одружився. Казав, такої, як Зоя, більше немає.
І навіщо він поїхав на ту цілину? Писав спочатку листи, а потім його самого привезли. Домовину не дозволили відкрити, не дали востаннє подивитися на рідне обличчя.
Якби був живий син, якби він був живий, все було б інакше. І онук Денис коло неї був би тепер, і водички подав би.
А ось і Денис, онучок коханий, підійшов, нахилився, поцілував руку та й питає:
— Бабусю, може, хочете пити, може, вам подати водички? Зараз наллю...
На застеленому білою скатертиною столі у прозорому графині виграє на сонці вода. Онук наливає воду в склянку, вона дзюркотить, а Денис дивиться на бабу Єлизавету і сміється, потім підносить до рота і жадібно п’є.
— Дай! — беззвучно кричить стара. Простягує руки, але видіння зникає.
А в Дениса на голові раптом виростають ріжки і він перетворюється на симпатичну кізку, що хоче буцнути. Баба Єлизавета з усіх сил відпихає від себе козу і мало не падає з лежанки. Ні Дениса, ні стола з графином.
Вона знову повертається до страшної дійсності. У хаті давно не прибрано, все занедбано, посіріло від пилу. Он у кутку пасмо павутиння, павук безсоромно вирячився на неї. А Настя, племінниця, відтоді, як отримала дарчу на хату, зникла безвісти. Валя, донька її, приходить зрідка. Ще дівча, а вже стільки злості в ній. Сусідам не дозволяє зайти, а сама не догляне.
Грюкнула хвіртка. Прийшла, нарешті.
— Валю... — тихо кличе стара Єлизавета. — Валю, дай пити...
Валя стає на порозі, маленька, вертка.
— Пити? — перепитує. — Потім усе під себе, а мені прибирати? Фу-у, і так дихати нема чим! — гидливо затикає носа.
— Валю, — повторює Єлизавета, — дай пити, бо закричу. Сусіди почують, прийдуть, все їм розповім... І від матері тобі перепаде, — погрожує ледь чутно Єлизавета.
Вона добре знає, що не крикне, нема сили. І сусіди не прийдуть, бо хвіртка зачинена на ключ. Колись сходилися, а тепер ніхто й до воріт не наблизиться — бояться Насті та її дітей.
Валя замислюється. Хтозна, чого чекати від старої карги. В голову приходить рятівна думка: «В погріб її треба спустити. Хай кричить, скільки влізе, там ніхто не почує. І прибирати не треба буде за нею. Хай собі там живе, кому вона вже потрібна... А мамі скажу, що сама туди полізла...»
Знайшла старе рядно, гидливо стягнула бабу на долівку і поволокла до ями. Тіло зачепилося за драбину, повисіло і гупнуло на дно.
Прислухалася. Тиша. Спочатку майнуло щось схоже на каяття, злякалася, що зробила, а потім байдуже махнула рукою.
— А-а, вона й так усім набридла. Мама казала, що їй уже дев’яносто дев’ять. Скільки можна жити?
...Чутка про те, що померла баба Єлизавета, швидко облетіла куток. Сусіди прийшли до покійної, постояли коло хвіртки, далі нові господарі не пустили. А коли наполягли, щоб відкрили домовину, жахнулися: стара лежала боком, скоцюрблена і висохла, з чорним від синців обличчям.
...Анастасія Петрівна стояла посеред двору біля тої самої ями, звідки кілька десятків років тому вона разом з дочкою Валею витягувала тітку Єлизавету. Страшний здогад пронизав старече тіло: діти привезли її сюди помирати!
Нестерпно захотілося пити. Спрагло ковтнула гаряче повітря. Оглянулася довкола. Хата байдуже дивилася на неї порожніми вікнами, а під яблунею тулилося цямриння закиданого всіляким мотлохом колодязя.
Лише яма, як тітка Єлизавета, посміхалася широко і беззубо...
P. S. Підготовлено автором після журналістського розслідування скарги, з якою Анастасія Петрівна звернулася до редакції. Імена, звісно, змінено.
