Безперечно, головною для економіки нашої країни подією минулого тижня стало підписання (терміном на 30 років!) на кишинівському саміті глав держав СНД прем’єрами Анатолієм Кінахом і Михайлом Касьяновим двосторонньої міжурядової угоди «Про стратегічне партнерство України та Росії з експлуатації газотранспортної системи».

Тим часом вітчизняні мас-медіа зосередили свою увагу на іншому документі. Підписаному, хоча й високого рангу, але лише господарськими керівниками, а зовсім не політиками: «Угодою про створення міжнародного консорціуму з управління газотранспортною системою України».

Погодьтеся, однак: угода про створення — аж ніяк не одне й те саме, що створення транснаціональної структури. На мій погляд, цей документ мало чим відрізняється від звичайних протоколів про наміри. А коли так, то сам міжнародний консорціум —це ще журавель у небі. Тоді як міжурядова угода — це вже синиця в руках. Росіян та українців.

Як заведено, різка критика поки що проблематичного консорціуму лунає насамперед з боку націонал-демократів. Меткі економісти встигли підрахувати фінансові втрати України — два мільярди доларів США щороку, хоча сама угода має рамковий характер, і про прибутки чи збитки її учасників говорити принаймні передчасно. Менш емоційні аналітики вказують на юридичну неадекватність підписаної угоди чинному законодавству. І вже зовсім далекі від реальності теоретики обчислюють передбачувані політичні та економічні втрати рідної вітчизни на тлі так само передбачуваних, проте, з їхньої точки зору, цілком беззаперечних вигод, які отримає Росія.

Але ні перші, ні другі, ні треті не можуть відповісти на елементарне запитання: а чому взагалі виникла ідея створення міжнародного консорціуму з управління українськими газотранспортними системами (ГТС)?

Гадаю, з тієї простої причини, що за роки незалежності наша рідна держава, так само як і скороспілі вітчизняні капіталісти, довела всьому світові свою неспроможність ефективно управляти народногосподарськими комплексами, які дісталися їм у спадок від колишнього СРСР.

По приклади далеко ходити не треба. За динамічного зростання зовнішнього боргу в країні не з’явилося жодного комплексу, який за всіма параметрами відповідав би сучасним техніко-економічним параметрам. Два поспіль урожайні роки призвели лише до того, що сумарні доходи селянських господарств зменшилися майже на півтора мільярда гривень. Інтеграція у світому економічну систему, яка для багатьох країн є поштовхом до технологічного розвитку, на нашому грунті спричинила фактичну ліквідацію наукоємних галузей вітчизняної індустрії. Приватизація — до появи феномена бездивідендної форми експлуатації підприємств. І так далі.

Але якщо все вище перелічене і багато іншого лягає важким тягарем лише на український народ, практично на кожного з нас, і, отже, є, по суті, нашою внутрішньою справою, то стан найскладніших технологічних систем, передусім енергетичних, невід’ємною частиною яких є вітчизняні ГТС, давно вже непокоять наших сусідів, насамперед країни ЄС.

Так. Поки що наші газотранспортні артерії працювали і, слава Богу, ще працюють справно. Принаймні для європейського споживача. Чого не можна сказати про споживача внутрішнього — дефіцит цього енергоносія з технологічних чи фінансових причин (яка, зрештою, різниця!) відчувають на собі найперше українські електроенергетики та комунальні служби. Адже не випадково десятки і сотні сіл багатьох областей України (здебільшого західних) уже три-чотири роки сидять без «лампочки Ілліча», а мешканці більшості міст індустріально розвинених східних і південних районів — без достатнього тепла взимку і гарячої води будь-якої пори року.

Повторюю, поки що європейці таких неприємностей не мають. Але з нашими обізнані чудово. Як і з тим, що 90 відсотків газу з Росії до Європи йде через Україну. Що Україна як держава за роки незалежності так і не змогла скористатися перевагами основного транзитера блакитного палива і що результатом самостійного управління нашими ГТС є величезний державний борг перед «Газпромом» і купка наших олігархів, які розжиріли на поставках природного газу.

Отож, хоч як крути, а рішення про створення міжнародного консорціуму для наших керманичів —вимушене визнання економічної імпотенції — і власної, і вітчизняної олігархії. І це, безперечно, не радує. Але!

Якщо вчитатися в тексти обох підписаних у Кишиневі документів, то великої різниці в їхньому змісті не видно. Жива тканина ймовірного консорціуму не проглядає, а конкретні цілі передбачуваного його створення майже дослівно повторюють цілі, продекларовані в угоді про тридцятирічне стратегічне партнерство України та Росії в експлуатації газотранспортної системи.

Саме це, та ще обережно — скептичне зауваження Володимира Путіна на адресу підписаної Олексієм Міллером і Юрієм Бойком угоди дають змогу оцінити кишинівські події дещо з іншої, аніж заполітизовані «добре» чи «погано», точки зору. Адже міжурядова угода передусім свідчить про спільну для двох країн (навіть не держав!) діяльність у сфері реконструкції наявної газоенергетичної структури, будівництва і, що найголовніше, освоєнні нових родовищ блакитного палива. Підкреслю, без наголошування, на чиїй —російській чи українській — території.

Інакше кажучи, цей акт є прямим запрошенням найперше для наших, українських, бізнес-структур (зокрема, й олігархів) спрямувати свої капітали у розвиток газоенергетичної галузі України та Росії.

«Індустріальний союз Донбасу» вже створив міжнародний консорціум у класичному розумінні форми цієї бізнес-структури (до нього увійшли німецька компанія Debіs та американська Zeromaz), який не так давно разом зі знаменитою «Ітерою» виграв тендер на експорт узбецького газу. Створена структура не проти взяти участь не тільки в експлуатації та реконструкції наявних, а й у розвідці та облаштуванні нових родовищ і газотранспортних систем на теренах СНД, і передусім у Росії. «Газпром» начебто не заперечує. Своїх коштів на ці цілі в нього вочевидь бракує.

Чи відгукнуться на це запрошення урядів двох країн інші українські олігархічні бізнес-структури — ось питання. Не так давно головний наш податковий інспектор пан Азаров визнав, що в економіці України в тіні обертається 20 мільярдів доларів США. Наступним кроком напевне буде зізнання про вивезення нашими бізнесменами сотень мільярдів доларів до офшорних зон. Чи клюнуть вони на приманку міжурядової угоди із газу — ось проблема. Якщо так, то, як мені здається, передбачуваний консорціум може і не з’явитися. Зате з’являться нові, стовідсотково ринкові бізнес-структури, а наші співгромадяни (та й Європа) назавжди позбудуться страху перед дефіцитом цього енергоносія. Якщо ні — консорціум з управління українськими ГТС стане неминучим, а в наших будинках теплої і гарячої води не додасться ще багато й багато років.