Газотранспортний консорціум: падіння останнього бастіону української незалежності

Вийшов на фінішну пряму процес створення міжнародного (а точніше, російсько-українського) консорціуму з управління газотранспортною системою України. Більшість наших громадян далека від цієї проблеми і не розуміє, про що насправді йдеться, які ставки у цій «грі». А варто було б знати, бо наслідки цього процесу ввійдуть до всіх осель України. Тим паче що більшість фахівців, які могли б пролити світло на цю проблему, мовчить, можливо, боячись втратити роботу. І ці побоювання не перебільшені. 

Можливо, це просто збіг, але варто було заступнику держсекретаря Мінфіну Сергію Бауліну заявити, що після створення цього консорціуму прямі надходження до держбюджету скоротяться приблизно на 6 мільярдів гривень, як Л. Кучма підписав указ про його звільнення. Отже, що таке газотранспортна система України (ГТС) та якою буде ціна підпису Президента під угодою про створення так званого «міжнародного консорціуму»?

Для довідки:

Газотранспортна система України — друга за потужністю в Європі після російської. Вона включає 37,1 тис. км газопроводів, 13 підземних сховищ газу загальною ємністю понад 30 млрд. м3 газу, мережі газопостачальних і газовимірювальних станцій. Пропускна спроможність системи на вході до України становить 290 млрд. м3 природного газу на рік, а на виході — 175 млрд., із них 140 млрд. — до європейських країн.

ГТС забезпечує подавання газу для внутрішньоукраїнських потреб в обсягах 75—80 млрд. м3 на рік, а також до 90 відсотків транзитних поставок російського природного газу в країни Західної Європи і Туреччину. Останніми роками обсяги російського транзиту збільшувалися з 92 млрд. м3 у 1992 році до майже 120 млрд. м3 у 1999 році. Зростання транзиту свідчить про статус України як найбільшої держави світу з надання газотранспортних послуг.

Від якості послуг вітчизняної ГТС напряму залежать європейські країни, тому вона є важелем геополітичного і геоекономічного впливу України у світі. Крім того, отриманий в оплату за транзитні послуги російський природний газ забезпечує Україну необхідними енергоносіями та дозволяє з 1999 року не підіймати ціни на газ для населення і комунальної теплоенергетики.

Тобто ГТС є високоприбутковим стратегічним підприємством газової промисловості. Ще у 1995 році за дорученням Європейського банку реконструкції та розвитку відома аудиторська компанія «Артур Ді Літл» оцінила українську ГТС, застосувавши чотири різні методи оцінки фондів. Середня вартість становила 25 млрд. доларів.

Боротьба за приватизацію

Майже всі великі європейські енергетичні компанії («Бритиш петроліум», «Шелл», «Газ де Франс», «Рургаз») виявили бажання взяти участь у приватизації ГТС України. Але, зважаючи на її виняткове значення, Верховна Рада включила вітчизняну ГТС до переліку стратегічних підприємств, що не підлягають приватизації. І єдиним, хто не полишає надій встановити свій контроль над ГТС України, є російський «Газпром».

Протягом 90-х років він перепробував декілька сценаріїв такого захоплення. Першою була спроба конвертувати борги України за поставлений природний газ, записані як державний борг, у контрольний пакет акцій української газотранспортної системи. Рішуча відмова України примусила шукати інші варіанти.

Зокрема, «Газпром» пропонував створити спільне підприємство, котре займалося б транспортуванням газу нашою територією. Внеском до статутного фонду такого СП з боку України мали б стати об’єкти ГТС, а з боку Росії — природний газ для транзиту. Однак чинне законодавство України не встановлює жодних норм з порядку створення та діяльності СП. А враховуючи, що кошти і активи, які вносяться до статутного фонду, належатимуть самому СП, це означало б відчуження об’єктів ГТС із державної власності. Тобто приховану приватизацію. Зрозуміло, що жодної копійки від створення такого СП Держбюджет України не отримав би.

Не менш грабіжницькі були пропозиції британської компанії «Шелл». За 49 відсотків транзитних газопроводів України вона зобов’язувалася сплатити лише 1,5 млрд. доларів, тоді як тільки обсяг щорічної плати за надання газотранспортних послуг сягає 2,5 млрд. доларів (або 26—30 млрд. м3 газу).

Усе сказане стосується також пропозицій з передання ГТС України у концесію. Цікава деталь: концесійні пропозиції вносилися саме тоді, коли економічний стан нашої ГТС ускладнювався, а тиск з боку Росії посилювався. Наприклад, у 2000 році почали активно нав’язувати Україні ідею віддати ГТС російському «Газпрому» із залученням великого західного інвестора. Досі на теренах СНД був лише один приклад передання газопроводів у концесію, і він негативний. Для Казахстану концесія закінчилася значними збитками.

Тож мусимо пам’ятати, що і російський «Газпром», і британська «Шелл», і німецький «Рургаз» є стратегічними партнерами в роботі на Європейському континенті. Це знаходить відображення не лише в укладанні довгострокових угод про співробітництво, різноманітних спільних проектах, а й у взаємному проникненні цих компаній, придбанні пакетів акцій одна одної. Чи не тому пропозиції про створення СП, консорціумів, концесій мають відверто дискримінаційний характер стосовно України?

«Пропагандистсько-обхідне» шоу «Газпрому»

Через неможливість встановити свій контроль над газотранспортною системою України ВАТ «Газпром» у другій половині 90-х років почало розглядати можливість будівництва магістральних газопроводів в обхід України. Це дало б змогу «Газпрому» підірвати монопольне становище України на ринку газотранспортних послуг. Опрацьовували три великі проекти: Ямал—Європа (через Білорусь та Польщу), Балтійський (по дну моря до Німеччини), «Блакитний потік» (Чорним морем з Кавказу до Туреччини). Останній уже реалізується. Крім того, планувалася побудова газопроводу-перемички з Кобрина (Білорусь) через Польщу до Словаччини, щоб повністю зупинити роботу українських газопроводів Івацевичі—Долина і Торжок—Долина. Щоправда, у потребі реалізації таких вартісних проектів виникали істотні сумніви. Так, реалізація проекту «Блакитний потік» стане у 3 млрд. доларів, тоді як розширення українських ГТС в напрямку Балкан і Туреччини (нині здійснюється в межах програми «Газтранзит») дало б той самий результат лише за 0,7 млрд. доларів. Стосовно ГТС України в цілому, то вона зараз може транспортувати до Європи щорічно 140 млрд. м3 природного газу з можливістю подальшого нарощування потужності. Це цілком задовольняє потреби «Газпрому» в транспортуванні газу до Європи. Однак цей потенціал залишається незавантаженим.

А щоб зробити Україну зговірливішою та переконати західні компанії взяти участь у будівництві обхідних газопроводів, ВАТ «Газпром» розгорнуло широку пропагандистську кампанію з дискредитації технічної надійності української ГТС. З високих трибун міжнародних нафтогазових конференцій у Ніцці, Х’юстоні, Брюсселі, Будапешті лунали застереження представників російського «Газпрому» про ненадійність України як економічного партнера, технічної застарілості та зношеності її ГТС.

Залякування Європи російськими представниками мало успіх. Спочатку погодилися взяти участь в будівництві обхідних газопроводів чотири західні компанії: італійська «SNAM», французька «Газ де Франс», німецькі «Рургаз» і «Вінтер шелл». Вони є оптовими покупцями російського газу і зацікавлені в надійності його поставок. Не останню роль у цьому відіграло те, що деякий час Україна справді допускала несанкціоновані відбори газу з магістральних газопроводів.

Однак наведення порядку в українській нафтогазовій сфері, припинення відборів газу, укладення і виконання великого контракту на постачання туркменського газу істотно поліпшили становище України. Крім того, англійська компанія «Шелл інтернешнл газ ЛТД» разом із представниками АТ «Укргазпром» наприкінці 1998 р. здійснила огляд технічного стану ГТС і зробила висновок: система надійна, а інвестиції в реконструкцію в обсязі 0,5—1 млрд. доларів протягом п’яти років дозволять підтримувати її на рівні світових стандартів ще 20 років. Власне, це і раніше не було секретом для британської «Шелл», тому вона так бажала взяти участь у приватизації ГТС України.

А стосовно російського твердження про застарілість вітчизняних газопроводів, то саме транзитні системи є порівняно новими: 90 відсотків магістральних трубопроводів великого діаметру експлуатуються до 25 років, а майже половина з них — менш як 15 років. Для порівняння: транзитній системі газопроводів, що подає газ із Нідерландів через Німеччину і Швейцарію до Італії, вже більш як 27 років, але ніхто не волає, що вона стара. Врешті-решт, «Газпром» мовчить про справжній, близький до критичного, стан власних газопроводів.

До речі, Україна, намагаючись підтримувати технічний стан своєї ГТС на сучасному рівні, щороку інвестувала в неї до 250 млн. доларів. З 1996 р. проводиться внутрішньотрубна діагностика транзитних газопроводів із застосуванням так званого інтелектуального поршня німецької фірми «Розен Інжиніринг». Це дає можливість виявляти дефектні ділянки, які можуть становити потенційну небезпеку і потребують ремонту. Розроблена і реалізується програма реконструкції магістралей і компресорних станцій, де зосереджено понад 800 різних газоперекачувальних агрегатів загальною потужністю 5,6 млн. кВт. Передбачається до 2005 р. замінити до 200 застарілих газоперекачувальних агрегатів на нові українського виробництва. Передусім їх встановлюють на транзитних магістралях «Союз», «Єлець—Кременчук—Кривий Ріг» та «Київ—Західний кордон України». Це не тільки різко підвищить надійність системи, а й дасть змогу Україні щорічно економити до 1 млрд. м3 газу завдяки зменшенню технологічних втрат. Крім того, українське машинобудування буде завантажено роботою на тривалий термін.

Крім реалізації проектів з реконструкції вітчизняної ГТС, є плани зі збільшення її потужності для щорічного постачання в Європу 160 мпрд. м3 газу. Розширення діючої системи потребує значних капіталовкладень (для порівняння: орієнтовна ціна паралельної системи «Ямал—Європа» сягає 40 млрд. доларів). Тому воно економічно дуже вигідне, що спричинило стримане ставлення провідних західних компаній до ідеї будівництва обхідних газопроводів.

Водночас сам «Газпром» переживає неабиякі фінансові труднощі, обумовлені потребою значних капіталовкладень у видобуток газу в Росії, щоб виконати угоди, які передбачають збільшення поставок блакитного палива до Західної Європи. До того ж водночас зростає споживання і в самій Росії. За таких умов доцільно спрямовувати кошти на освоєння нових родовищ у Західному Сибиру, а не закопувати їх у землю, будуючи непотрібні трубопроводи, тож у лютому 2002 року рада директорів ВАТ «Газпром» вирішила відкласти проекти будівництва обхідних газопроводів і через відсутність альтернативи знову спробувати встановити контроль над ГТС України.

«Міжнародний» консорціум

Цього разу встановлення російського контролю над ГТС України планується під виглядом створення міжнародного консорціуму. При цьому, враховуючи суспільну думку в Україні, пропагандистська підтримка проекту робить особливий наголос на словах «міжнародний» (хоча насправді поки що готується двосторонній російсько-український договір) і «консорціум з управління» (тобто формально не йдеться про зміну власності ГТС). Насправді слід зазначити, що законодавство України передбачає лише кілька чітких норм, які регламентують порядок створення і роботи консорціуму. Зокрема, це статутне об’єднання, котре є юридичною особою і має окремий статутний фонд. Що буде внеском України до цього фонду? Об’єкти ГТС? Тоді це ні що інше, як приватизація. А який буде російський внесок? Реально — нульовий.

Вигоду України від передання українського газотранспорту в управління «Газпрому» Росія пояснює кількома моментами. По-перше, гарантує завантаженість ГТС роботою і відкидає будівництво обхідних газопроводів. По-друге, Росія інвестує в технічну реконструкцію ГТС значні кошти в обмін на частку в прибутку. Ця частка має дорівнювати частці Росії в консорціумі. А, як ми знаємо, Росія вимагає контрольного пакету акцій консорціуму. Тому, враховуючи, що вона є і власником газу, такий консорціум фактично надасть їй не просто перевагу в управлінні ГТС, а цілковитий контроль над нею.

Можемо зробити такі висновки

Перше. Росія ніколи не відмовиться від будівництва обхідних газопроводів, навіть якщо «Газпром» стане цілковитим власником української ГТС. Це називається «диверсифікація шляхів постачання» російського газу до європейських споживачів, оскільки будь-яка монополія України становить приховану небезпеку інтересам «Газпрому» (а відтак і всієї Росії). Просто тепер будівництво обхідних газопроводів малореальне через відсутність достатніх джерел фінансування, і ця проблема лише відсувається в часі. А ті проекти, що вже реалізуються, ніхто припиняти не буде.

Друге. Технічний стан ГТС України справді викликає занепокоєння, але не настільки, щоб прихід Росії був єдино можливим виходом із ситуації. Справді, лінійна частина газопроводів має значні терміни експлуатації, а щорічні плани оновлення основних технологічних об’єктів ГТС систематично не виконуються. Причина такого стану справ доволі прозаїчна: хронічна нестача коштів у НАК «Нафтогаз України», оскільки більшість свого валового доходу від видобутку і транспортування природного газу (у 2001 р. 65 відсотків) компанія перераховує до бюджету як податки і різні обов’язкові платежі. Реалізація програми реконструкції, переоснащення та розширення ГТС (з урахуванням невиконаних робіт у попередні роки) потребує у 2003 році 2464 млн. гривень інвестицій. Але їх можна знайти, якщо зменшити податковий тиск на НАК «Нафтогаз України» з цільовим спрямуванням коштів на оновлення ГТС. Тоді взагалі не буде потреби ділитися стратегічною власністю з іноземцями під обіцянки інвестицій.

Третє. Російські обіцянки інвестицій ніде не зафіксовані. Найпевніше, йтиметься про те, що російська сторона перші роки діяльності консорціуму просто залишатиме в Україні частину прибутків від експлуатації нашої ГТС. В короткотерміновому плані це збільшить капіталовкладення в ГТС, але за рахунок переходу коштів, які раніше йшли в Дербюджет України, через російські руки. Чи потрібне Україні таке інвестування?

Четверте. Приблизний розрахунок втрат свідчить, що бюджет втратить 6 млрд. грн. Адже після створення консорціуму перестануть надходити податки та обов’язкові платежі з транзиту газу, доведеться шукати додаткові кошти для компенсації ціни газу для населення.

«Ціна питання» надто велика

Тому до створення консорціуму треба підходити вкрай обережно. Принаймні, рішення про консорціум повинне грунтуватися не на політичній волі, а на техніко-економічному обгрунтуванні.

Ніхто не заперечує: щоб прив’язати російський транзит до вітчизняної ГТС, на певні поступки потрібно йти. Наприклад, враховуючи позитивний досвід Чехії та Словаччини, можна було б створити на базі ДК «Укртрансгаз» ВАТ, пакети акцій якого продати зацікавленим сторонам (тому самому «Газпрому» і «Рургазу»). Але Україна мала б залишити за собою контрольний пакет акцій. Навіть за мінімальним прорахунком («Газпром» оцінив ГТС України в 13 млрд. доларів) продаж 50 відсотків акцій (мінус 1 акція) дав би нашій державі не менш як 6 млрд. доларів. А якщо грунтуватися на оцінках вартості ГТС англійськими аудиторами, то статутний фонд вказаного ВАТ сягнув би 29 млрд. доларів. Відповідно від продажу 50 % мінус 1 акція надійшло б до бюджету 10 млрд. доларів. За ці гроші можна не тільки оновити ГТС, а й вирішити чимало інших гострих проблем. У тому числі збільшити вітчизняний видобуток енергоносіїв.

У разі утворення «міжнародного консорціуму» ГТС буде вилучено з системи «НАК «Нафтогаз України», що фактично означатиме знищення єдиної вітчизняної вертикально інтегрованої компанії. Після цього її окремим підрозділам нададуть статус юридичних осіб та приватизують. Галузь, яка сьогодні дає до Держбюджету кожну п’яту гривню, буде зруйновано та стане очевидною економічна неспроможність держави. І тоді посол РФ В. Черномирдін генерал-губернаторським тоном запитає: «Українські політики? Хто такі українські політики? Ми тут про все уже домовилися». Бо утворення «міжнародного консорціуму» з «управління Україною» перетворить нашу державу на «європейську Африку», де безроздільно пануватимуть кілька великих російських компаній.