З генеральним директором швейної холдингової компанії «Український одяг» Анатолієм УСТЕНКОМ хотілося поговорити ще відтоді, як мого доброго приятеля, офіцера МВС, підвищили у званні. Того самого дня він вихвалявся новенькими, з вишуканим тканим плетінням, погонами. Я сказав йому, що виробляли їх на стрічкоткацькій фабриці холдингу Устенка, який є структурною одиницею корпорації «Текстиль України». А він підказав мені тему розмови з Устенком.
Осінній марафон
— Анатолію Степановичу, образно кажучи, погони ви випускаєте погонними метрами на державне замовлення?
— Це справді так. Восени проходять тендери серед підприємств галузі на пошиття форменого та парадного одягу. Для підприємств легкої промисловості це свого роду осінній марафон. І, як правило, ми не маємо рівних серед виробників погонів і краваток. Можу вас запевнити, вони — кращі в СНД, про що свідчать замовлення з Узбекистану та інших країн Середньої Азії. Це п’ять мільйонів товарної продукції на рік, для особового складу МВС або Збройних Сил. До речі, митники носять погони гіршої якості, не нашого виробництва. А залізничники нещодавно зважилися на дуже пристойне замовлення.
— Швейні підприємства вашого холдингу розташовані в Умані, Коростені, Черкасах, Сімферополі, інших містах. Яка мета їх об’єднання у профільний холдинг?
— По-перше, ми прагнемо наблизити виробництво до замовника в рамках державного замовлення. Хіба це погано, коли той, хто шиє тобі уніформу, поряд? Погодьтеся, мода не вічна навіть серед військовослужбовців. А по-друге, є вельми розумна думка — закрити асортимент верхнього одягу (від погонів до шинелі чи бушлата) завдяки текстилю і тканинам власного виробництва. Не бачу нічого такого, чого ми не в змозі подолати для того, щоб дати роботу всім — текстильникам, переробникам, швейникам... Чи знаєте ви, що у Вінниці шиють костюми, які залюбки купують німці? А чому? Бо якість — краща, ніж у Гонконгу чи Китаї. І собівартість українського костюма на порядок нижча, ніж деінде. То що заважає нам працювати на свій ринок?
Конкурентам уже тісно
— Мабуть, китайський та турецький трикотаж, румунська акрилова пряжа та інший імпорт...
— Це ненадовго. Так було, поки наші підприємства стояли. Але текстильна фабрика в Дубровиці, що на Рівненщині, вже працює не з іспанською пряжею, а з українською. На Харківському ЗАТ «Ковровий комбінат «ЕПОС» уже встановлено сучасне продуктивне устаткування для виробництва текстильної пряжі, і невдовзі імпортному акрилу доведеться потіснитися на нашому ринку.
— Про харківський «ЕПОС» говорять у піднесених тонах навіть у міністерствах, де по його килимах навіть боязно ходити.
— Авжеж. Цей комбінат — найбільше і єдине підприємство в Україні, яке виробляє жакардові килимові вироби. Вони мають дуже високий попит на внутрішньому ринку. Уявіть, 1600 тисяч квадратних метрів екологічно чистих килимів, які можна назвати маленькими витворами мистецтва!
— Однак рентабельність виробництва на харківському комбінаті, здається, не сягає й десяти відсотків, чому так?
— Усе просто. Ми поки що вимушені тримати конкурентні ціни на свій товар, щоб вижити. Про це згадуєш уже на кордоні, коли за сировину, яку ти завозиш на давальницьких умовах, маєш сплачувати ввізне мито, ПДВ — фактично 30—35 відсотків її вартості. Виходить так, що нас позбавляють обігових коштів ще до початку виробництва. Такі реалії.
Ліки від безробіття
— Попри це два з половиною десятка підприємств корпорації в усіх куточках країни працюють, а не простоюють. А їхня продукція цього року одержала високу оцінку на виставці в Ганновері. Я знаю, що й президент корпорації Григорій Нікітенко віддає перевагу костюмам вітчизняного виробництва.
— Робота — це головне. До того ж, майте на увазі, на кожному з наших підприємств зайнято в середньому по 250 працівників, здебільшого майстрів своєї справи, спеціалістів, які за кваліфікацією нічим не поступаються західним текстильникам і швейникам.
— Анатолію Степановичу, чи не занадто упереджено ви ставитеся до зарубіжних інвесторів?
— Того, хто допомагає нам на ділі, а не на словах, ми вітаємо. Але гіркий досвід — найкорисніший. Нещодавно до мене звертався по роботу колишній технолог швейної фабрики імені Смирнова-Ласточкіна, що на Подолі. З’ясувалося, що ця фабрика прогоріла саме з ласки зарубіжного інвестора. Спочатку, як годиться, були давальницькі схеми, потім — борги і скупівля акцій у працівників фабрики, а закінчилося все закриттям виробництва. Мовою капіталістів — локаутом. Кажуть, тепер замість робочих місць і конкурентоспроможної продукції — бізнес-центр... Наші люди рішуче проти таких «інвестицій».
— Я чув від одного урядовця, що легка промисловість уже здатна розвиватися, завдяки зростанню попиту на її продукцію. Чесно скажу, не повірив...
— Наш ринок, на відміну, скажімо, від продовольчого, ще гостро потребує інвестиційного капіталу. Але те, що він уже розкручується, — факт. Йому б ще трішки уваги з боку держави! Скажімо, митні збори за сировину можуть бути помірніші. Знизити податковий прес на підприємства легкої промисловості, які зорієнтовані сьогодні на внутрішній ринок, можна багатьма способами. Це на користь людям.
— А про що ви мрієте?
— Не повірите. Про сорочку. Якби в нашій корпорації було підприємство на кшталт АТЗТ «Каштан», яке шило б добротну формену сорочку, ми могли б одягнути і воїна, і митника, і міліціонера, і залізничника...
Записав Сергій ВЛАД.
