— Північ. А на серці — така туга, як ота, про яку колись покійна матуся казала. Як звірина в клітці маюся: в грудях колотиться, в голові думки бурмосяться. Чекаю: ну, коли ж бо настане та мить, що задзвенить телефон? Так буває, звісно, не щодня. Але й тижня не минає без такого вечора: тільки-но засутеніє — я жду. Вже й на двір виходила. Нема. Чи то тільки я так бентежуся? Ні, в сусідки питала — вона теж вечорами мається.
Праска вжиг-вжиг. А за стіною чутно голосне «хр-р-р» — чоловік почиває на ліжку. Він має право: з роботи прийшов, хліб приніс. Нащо Бога гнівити? Він же і допоможе завжди, а іноді й супу зварить, коли я забарюся. Інші додому пляшку несуть, а він — ні-ні. Ну, лише на свята. Так то діло святе. Хіба ж заборонятиму?
Не думайте, що я домашня господиня. Ні, я в торбах тягну решту, крім хліба. Мені не працювати не можна, на все потрібні гроші. Бо дякувати (а кому дякувати?) — все навкруг є, окрім грошей!
... А праска вжиг-вжиг. Нарешті дзеленчить телефон —донечка з театру дзвонить, буде за 20 хвилин. Устигну ще кілька простирадл випрасувати, й одягатимусь. Заманулося їй у театр піти, а додому без провожатого страшнувато. Зі спальні заспокійливо лунає чоловікове «х-р-р».
Ох, надумалась, натомилась. Зустріну донечку, та й відпочиватимемо. Бо день сьогодні важкий був, довгий...
Київська область.
