У Сарнах у маршрутку один за одним заходили пасажири. Серед них — літня жінка з ціпком. Кожен крок давався їй важко, тож водій допоміг подолати сходинку, підтримав пакет, в якому видно було хлібину і пляшку з олією.
Жінка сіла біля мене, втерла обличчя хустиною. З усього видно, що спека та слабке здоров’я їй дошкуляють. Я запропонувала холодної мінералки. Моя сусідка подякувала.
— Як наважилися самі їхати так далеко? — запитую, киваючи на ціпка.
— А я живу сама. До лікаря їздила...
Маршрутка рушила. Дорога була неблизька, тож слово за словом і вже невдовзі я знала про Галину Олександрівну Л. майже все: і що все своє життя провчителювала, і що сама ростила й виховувала сина — пізню дитину, вивчила його в університеті в Києві на свою скромну зарплату і пенсію, часто відмовляючи собі в найнеобхіднішому.
— Він був сенсом мого життя, моєю надією, що в старості стане опорою, — втирає сльози Галина Олександрівна.
Я не стала лізти жінці в душу, хоча дуже хотіла почути її життєву історію. Але після десятихвилинного мовчання (схоже, поринула у спогади) вона продовжила розповідь.
— Володя був хорошим хлопчиком — у мене з ним не було проблем: вчився добре, вдома у всьому мені допомагав. Я була щаслива і готова віддати за нього життя. Вродливий, він зустрічався із своєю однокласницею Вітою — скромною дівчиною. Ця по-юнацьки чиста дружба мене тішила, бо обіцяла перерости в кохання. Коли Володя навчався в Києві, він регулярно писав Вітці, а та переповідала, що в нього все гаразд (це щоб я не хвилювалася). Я не ревнувала, що син приділяє більше уваги дівчині, — це цілком природно. У нас усе було добре. Час збігав, і мій син — випускник університету, мав стати агрономом. Я пишалася ним, коли приїхала до нього в столицю на випускний.
— Оскільки життя в Києві дороге, то не стала там затримуватись (та й живність залишила на сусідів), — продовжила Галина Олександрівна. — Поїхала додому, в село, а син залишився, обіцяючи приїхати трохи пізніше: мовляв, потрібно владнати деякі справи. Я так і сусідам пояснювала навіть тоді, коли через кілька тижнів Володимир не приїхав додому. А сама собі місця не знаходила, перебираючи всілякі варіанти. Снилося, що він у лікарні хворий лежить, що з ним сталася біда. Зателефонувати не мала куди, бо у квартирі, де наймав куток Володя, телефону не було. На поїздку до міста не мала грошей — всі витратила на випускний, навіть ті, що в сусідів позичила. Самі розумієте, що на такому урочистому заході треба було вигляд мати відповідний, тому заздалегідь складала Володі гроші на новий костюм, сорочку і туфлі... А через кілька днів до мене завітала Віта. Дівчина була в розпачі, бо почула від приятеля Володі, з яким він навчався у школі, а згодом і в університеті, що мій син вирішив стати ченцем.
— Як же так? — плакала вона, я ж його стільки років чекала. — Чому мені про це не сказав?
— Що я могла відповісти, — каже Галина Олександрівна. — Мене теж приголомшила ця звістка. І мені так само, як Віті, було боляче, що син не поділився зі мною своїми планами, а ще — що жодної вісточки не подав додому.
Відтоді я живу, наче в тумані, а все, що відбувається навколо, — ніби нереальне.
Невдовзі мене спіткала біда — інсульт. Якби сусідка, яка почула, як лементує у хліві голодне порося, не зайшла до мене, не знаю, чи вижила б... Потім була лікарня. Не пам’ятаю, скільки часу я там пролежала. До мене, крім сусідів, ніхто не навідувався, бо рідні я не маю. Щоправда, медсестрою працювала одна з моїх колишніх учениць, вона й потурбувалася, щоб у мене ліки були, і дещо з харчів приносила. Я потім, звичайно, повернула витрачені гроші, бо в неї — сім’я, діти і невеликі статки. Я дуже вдячна Надійці за її турботу. Схоже, сусідка, яка приїжджала мене провідувати, розповіла медсестрі про сина, і на будь-які розмови про нього наклала табу. Сусідка, як з’ясувалося пізніше, написала настоятелю монастиря, куди пішов мій син. І вже після того, як я виписалася з лікарні і кілька тижнів пролежала вдома, приїхав Володя.
Я марно зраділа — це був наче не мій син: де й поділась ласка, він ховав від мене очі, коли я запитувала його: «На кого ж ти мене, синку, покинув?».
Ні, ви не подумайте, що я засуджую його за те, що він пішов у монастир, але дуже прикро, що не поділився зі мною своїми планами. Та й зараз немає від нього листів...
Галина Олександрівна заметушилася: маршрутка під’їжджала до її села. З допомогою пасажирів вийшла з «бусика» і повільно, накульгуючи, спираючися на ціпок, пішла в самотність...
Рівненська область.
