Бузько

Якісь бездушні (інакше і не скажеш про тих земляків моїх із села Карпоків, що в Козелецькому районі на Чернігівщині) розорили гніздо лелек. Дитинчата впали на землю, а враз осиротілі батьки знялися й полетіли геть із села...

Минув час, і він з’явився. Сів якось увечері на стовп біля моєї хати і щемливо заклекотав: «Кле-кле-кле!..» Кличе та й кличе. Так тривало днів зо п’ять. Потім з’явилася вона — його вірна подруга (десь була-літала, оплакувала, мабуть, дитинчат). Сіла на сусідній, метрів за сорок від свого лелеки, стовп і теж тихенько-сумно заклекотала.

Вони й нині клекочуть. Щовечора. Сидять ось так одне проти одного на стовпах і клекочуть. Про своє. А може, і про наше життя. Адже недарма кажуть, що людські долі часом схожі на лелечі...