Той ранок починався для мене, як завжди: я проспала на роботу, зірвала вдома кран з холодною водою і, спускаючись за майстром, застрягла в ліфті. Чому — як завжди? Бо я вже втретє за останні два дні зриваю крана, четвертий раз сиджу в поламаному ліфті, а проспати на роботу для мене взагалі буденна справа. Та все-таки цей день був якийсь особливий.
Хоча б тому, що я ще примудрилася зачинити двері, забувши ключі в квартирі. І от уявіть собі: я з ноги на ногу переминаюся в ліфті, знаючи, що мою квартиру зараз змиє з лиця нашого будинку. А ліфтери при цьому весь час повторюють: «Дівчино, та не нервуйтеся так. Скоро звільнимо вас». Через сорок хвилин я нарешті побачила своє житло. Вода просочилася в спільний коридор, а добрі сусіди встигли виламати двері, гадаючи, що я на роботі. А коли ще через тридцять хвилин прийшов сантехнік, я на радощах кинулася йому на шию, волаючи про допомогу.
...Дев’ята година вечора. В квартирі — лунка тиша, а головне — сухо. Я п’ю чай і думаю про те, який все-таки чудовий був день. Хоча б тому, що сантехнік Сергій запропонував мені вийти за нього заміж. Тепер я знаю, звідки кожної неділі з’являлися троянди біля мого порога. Він уже два роки в мене таємно закоханий, і за три місяці у нас весілля.
Київ.
