«Не махайте руками на пасіці!»

Нещадно «рубаючи» розтягнуті, водянисті фейлетони, головний редактор «Перцю» любив повторювати:

— Довге й нудне, як собача пісня! Про все можна сказати на чотирьох сторінках машинопису. Скоротіть.

І сам неухильно дотримувався цього правила. Його «Здоровенькі були!» — відкриті листи, адресовані малосимпатичним конкретним особам, були лаконічними і сповненими вбивчого сарказму.

Журнал двічі на місяць уважно розглядали, читали, перечитували, зачитували до дірок і сміялися й реготали при цьому мільйони прискіпливих читачів. Тираж «Перцю», що невпинно зростав з року в рік, незважаючи на передплатні ліміти (а були ж такі!), в середині 80-х становив 3 мільйони 350 тисяч примірників. Перемножте цю цифру на кількість членів кожної сім’ї, додайте близьких родичів і сусідів (бо й тоді не всі мали змогу передплачувати все, що хотілося), відвідувачів бібліотек, перукарень, кінотеатрів тощо, де «Перець» завжди лежав на столиках, — і ви матимете хай приблизну, але аж ніяк не занижену цифру його читачів, яка набагато перевищувала 10 мільйонів!

Бувало, доводилося Маківчукові сідати в машину і їхати на вулицю Орджонікідзе (нині — Банкову), де містилося ЦК КПУ, — доводити, що він не верблюд.

— А чи далеко це ви розігналися, Федоре Юрійовичу? — бувало, запитували його в таких випадках колеги-літератори при зустрічі біля Будинку письменників, який теж розташовано на цій вулиці.

— Та, — відмахувався він. — У велику хату. С-ку несу. Битимуть...

«Били» його тоді, коли «Перець» на всю першу сторінку обкладинки дав малюнок із зображенням міліцейської будки, яку намагаються перевернути двоє п’яних хуліганів, а переляканий міліціонер виглядає з будки і просить: «Хлопці, не валяйте дурня...».

«Били» й тоді, коли він посмів надрукувати фейлетон Григорія Безбородька «Піанісімо!» про те, як секретар Чернігівського міськкому партії «на шарика» взяв з музичної фабрики для своєї дочки новесеньке піаніно, навзамін віддавши своє, пошарпане, яке тут же підсунули одному роботязі замість нового... І коли з’явився сторінковий фейлетон про махінації голови однієї облспоживспілки, який забезпечував дефіцитом усю обласну та ще й київську еліту. І коли...

Одне слово, не раз і не двічі упродовж сорока років доводилося Маківчукові підставляти оте саме місце, хоча, правду кажучи, на хлопчика для биття він найменше був схожий: його гострого язика побоювалися і там, у «великій хаті».

Я так не вважаю!

Якось надрукував «Перець» вірш Степана Олійника «Балабон їде за кордон», та ще й з малюнком: опецькуватий, лисуватий — викапаний Микита Хрущов! А саме він тоді був генсеком. Звичайно, друкуючи того вірша, ніхто нічого такого навіть і в думці не мав — просто художник так собі уявив того героя, а схожість із самим була чисто випадковою. Але чиєсь пильне око помітило! І — «просигналізувало». І постав Ф. Ю. «на килимі» перед ясні очі одного з секретарів ЦК.

— Це щ-що таке? — засичав той. — Що ви собі дозволяєте?! Та ви знаєте, з ким жартуєте?! Та ви... Та я... Та ми вас!..

А Маківчук глянув на нього спокійно й каже:

— Ім’ярек Батьковичу, ви що, справді вважаєте, що наш Микита Сергійович — балабон?.. Я, наприклад, так не вважаю!

Ідеологічний цербер аж поперхнувся з несподіванки:

— Та ну вас!!! Ідіть!

Таких випадків можна навести багато.

Тож недарма, коли на якійсь нараді один із міністрів почав скаржитися на пресу — мовляв, ті журналісти тільки те й знають, що вишукувати негативи, — головуючий зробив йому застереження:

— А я на вашому місці, товаришу міністре, не махав би руками на пасіці: он сидить головний редактор «Перцю»!

Федір Маківчук казав:

— Нас звинувачують у дрібнотем’ї. Ширше, мовляв, треба брати, глибше копати. А то ви все пишете про поламані містки, непрацюючі лазні та недіючі клуби. А я не уявляю собі розвиненого соціалізму, коли людина по півроку не має можливості помитися в лазні! Коли вона не може пройти по вулиці, не загрузнувши по коліна в грязюці! Коли їй нема куди піти ввечері і у неї в хаті не працює радіоточка!

«Ми не опудала», — любив повторювати Ф. Ю. 

Як казали латиняни: розумному досить. Усі шалені «успіхи» розвиненого соціалізму, про які не втомлювалася дудніти офіційна пропаганда, перекреслювалися отими поламаними містками, розбитими дорогами, зруйнованими лазнями, холодними батареями у квартирах, брудними буфетами, неопалюваними клубами, недіючими бібліотеками, підгнилими радіо- та електроопорами, хамуватими чиновниками, убогими магазинчиками, до яких тижнями не завозився хліб і в навантаження до кілограма дефіцитної гречки нав’язувалося кіло гнилого оселедця... Й тисячами подібних «дрібниць», про які писали в кожному номері «Перцю»!

А скільки виводилося на чисту воду містечкових бурбонів — тих же голів колгоспів, споживспілок, директорів підприємств, торговельних баз, котрі, підмазуючи вище начальство хабарами, на ввіреній їм території розпоряджалися як середньовічні князьки у власних маєтках! Головний редактор не давав нам спокою: «Ви коли останній раз були у відрядженні? Де фейлетон?» І коли матеріал було написано поспіхом, рішуче повертав на доробку. І навпаки, щоразу радів, як дитина, підписуючи до друку вдалий матеріал: «Я вам хочу потиснути руку за гарний фейлетон!» Така похвала злітала з його уст, правда, дуже нечасто і, може, саме тому й запам’ятовувалася на все життя.

За виступами «Перцю» летіли з посад і районні керівники, й функціонери вищого рангу. Проте це не було самоціллю. «Ми не опудала, — любив повторювати Ф. Ю. — З сатирою треба поводитися обережно. Краще приїхати з відрядження «яловим», аніж незаслужено образити людину». А скільки принижених, ображених, обійдених у своїх правах людей завдяки «Перцю» отримали належні їм пенсії, квартири, санаторні путівки, інвалідні візки, робочі місця, відновили своє чесне ім’я! Жодного листа редакція не залишала без уваги: якщо не друкували, то посилали на вжиття заходів. А потім повідомляли: «Дали перцю!», «Перець» допоміг», «Перцю» відповідають» абощо... Система все-таки боялася гласності. Тому до «Перцю» йшли як до останньої інстанції: «Послухайте, а ви в міністерство зверталися?» — «Уже зверталися, безрезультатно. І в міністерство, і в Раду Міністрів... Оце коли й ви не допоможете, то тоді вже далі й нікуди йти».

І втручалися, і допомагали. У цьому й крився величезний авторитет «Перцю».

Отож коли сьогодні хтось намагається знайти секрет популярності гумористичного видання й шукає його в зображенні голої жіночої натури та інших «прикольчиках», коли хтось каже: видання повинно бути веселим, щоб людина, взявши його до рук, забула всі свої біди і усміхнулася, — мені стає якось не по собі. Коли кажуть: «На виступи преси тепер все одно ніхто не реагує, то й писати фейлетони немає потреби!» — я завжди думаю: а що, якби ці слова, не дай боже, почув Федір Юрійович Маківчук? Та він би спаленів від сорому за сучасних сатириків! Коли я чую такі розумування, мені хочеться відповісти: потреба є, тільки немає у вас, братці, тої сміливості, того вогню священного, того громадянського гніву проти всякої мерзоти, яким палало колись благородне серце головного редактора «Перцю»! Бо надто боїтеся ви підставляти оте дорогоцінне місце, по якому вас можуть побити, і вважаєте за краще займатися безадресними хіхоньками-хахоньками про те, про се й ні про що конкретно. Так воно, звісно, безпечніше. Бо сьогодні, чого доброго, не тільки стусана, а ще й кулю в потилицю можна склопотати...

Звичайно, можна. Але ж тоді нічого вам і розводитися про відродження нації, про розбудову незалежної України та про всякі інші геройські матерії. І, тим більше, ставати на котурни і щось там закидати тому, хто чесно робив свою справу. Хай зробить хтось краще. Тож віддаймо шану світлій пам’яті Федора Юрійовича Маківчука — людини щедрої душі і справді унікального редакторського таланту, сподвижника незабутнього Остапа Вишні, а для нас, колишніх його співробітників, — просто Ш е ф а. З великої літери. Після нього у «Перці» так нікого вже більше не називали...