Сьогодні — день народження Олександра Довженка
Він ніби жив в якомусь фільмі. Постійно міняв ролі, множився. Учитель, а згодом — викладач вузу, чиновник, художник — карикатурист та ілюстратор, дипломат, письменник, режисер... Таке враження, що боявся не встигнути, що часу йому завжди було замало. У підсумку він встиг надзвичайно багато. Але й не встиг чимало, сповнений ідей, покинув цей світ у 63.
О. Довженко помер 25 листопада, а 6 грудня йому мав аплодувати Париж і весь кіносвіт. Річ у тім, що музей «Сінематек Франсез» запрошував Олександра Петровича на вшанування його та інших найвидатніших режисерів століття. Серед тих, хто мав бути в цій компанії, —Чаплін, Бунюель, Клер, Росселіні. За місяць до смерті Довженко отримав листа з Франції, де його називали «найбільшим майстром нашої доби».
Про таких кажуть — «глиба». Недаремно численні монографії, спогади про Довженка схожі, мов близнюки. Майже скрізь він такий собі людина-плакат. Однобокий, однозначний, безпорочний, однаковий. Звичайно, в ті часи, коли його життя активно досліджували, були заведені оди для гіпертрофовано позитивних героїв. (До речі, те, що це життя так скрупульозно вивчали, — ще один бал на користь його кінематографічності).
На запитання — звідки витоки його слави — відповідь знаходилася одна: від любові до природи та рідної землі. Частка істини в цьому, звісно, є. Проте якби все було так просто, то у нас мало не кожен ставав би видатним режисером чи письменником. Мабуть, розгадок кілька. По-перше, важливо не те, що він любив землю, а те, як любив. «Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає радості і повноти життя». Кажуть, О. Довженко був світлим життєлюбом, як, утім, і належить бути митцям із похмурим світосприйняттям. А велике мистецтво, як відомо, походить саме із найнепривабливішої, найгіркішої правди.
Друга розгадка — Олександр Петрович був обдарованим режисером власного життя. Тепер його назвали б «селфмейд мен» («сам себе зробив»). Він геніально створював ситуації та розвивав яскраві сюжети із собою в головній ролі. А значно пізніше, навправлявшись із власною долею, став кінематографістом.
Ось один епізод. 1922 рік. 28-річний Довженко —одиниця Наркомату закордонних справ, секретар консульського відділу Торгпредства УРСР. Після кількох років роботи за кордоном його відкликають на батьківщину. Але раптом Олександр Петрович пише заяву до ЦК КП(б) У з проханням — дозволити залишитися в Німеччині на рік для вивчення графіки, композиції, різьби по металу, журнальної ілюстрації. Йому пішли назустріч, і в Берліні стало на одного студента більше.
Під час навчання О. Довженка у приватному художньому коледжі його портрет малював знаменитий Микола Глущенко — талановитий митець і, як стало відомо значно пізніше, не менш талановитий розвідник. Отже, провчившись півроку, Олександр Петрович в офіційному посланні до наркома освіти В. Затонського просить продовжувати виплату стипендії для закінчення курсу. «Особисто я відчуваю, що мені потрібно ще півтора року для підготовки до самостійного виконання художніх завдань, які мені Комісаріатом будуть призначені. Я хочу підготуватися до серйозного малярства, зокрема до розписування стін у клубах, сільбудинках, залах для зібрань, дитячих будинках». Звучить наївно, якщо не сказати гірше. Чи був Довженко щирий з владою і самим собою — цей сумнів, можливо, в 20-ті роки не народився б. Мало що: сьогодні — дипломат, завтра — оформлювач сільбудинків...
Хоч як там було, а шлях Довженка круто розвернуло. Він написав свої уславлені кіноповісті та сценарії, зняв кінокартини, що їх знають усі. Отримав премії, Ленінську — навіть після смерті. Його «Землю» вивчають на кінофакультетах найсолідніших вузів планети. Довженко — у двадцятці найвизнаніших режисерів світу. Кажуть, його — поета драматичної епохи — греки нарекли Гомером XX століття. І хто знає, чим і де закінчилася б його історія, якби Олександр Петрович серйозно вирішив розмальовувати клуби?..
