Цієї неділі, якщо брати за новим стилем, відзначила б свій день народження Наталя Михайлівна Ужвій. Дата не кругла, а втім, це не має ніякого значення — Ужвій вже належить вічності. У нас ця фраза, як правило, означає — належить забуттю, тож велику актрису варто згадати, хоч би й просто так, без жодних круглих цифр. Бо в нас узагалі проблема з інтерпретацією таких постатей.
От і з нею те саме: всім відоме ім’я (бодай за назвою київської вулиці), ще багато хто може безпомилково вгадати її особливий голос, але ми практично не знаємо реальної Ужвій. А порівняти ні з ким — таких актрис (не кращих чи гірших, а саме таких) тепер нема, їхня епоха скінчилася. Отож, віддаляючись від тієї епохи, нам дедалі важче збагнути, що стояло за особливою наївно-піднесеною манерою гри актриси. Це нерозуміння почалося ще за її життя, навіть ходили такі анекдоти: мовляв, уявіть собі, що 70-літня Наталя Михайлівна грає Джульєтту, а Ромео — Микола Яковченко! Сам Яковченко розповідав (точніш, показував) ці анекдоти неперевершено. Втім, спародіювати Наталю Михайлівну було досить легко, а от повторити — неможливо. Бо в ній була висока провінційна наївність — ознака особливої культури, ознака, яку більшість людей втрачають швидко й безповоротно. Її першим чоловіком був Михайль Семенко, знаменитий поет-футурист. Сучасники згадують, що Семенко, будучи п’яним, ганявся за молодою дружиною з кулаками. Це легко уявити: поет, котрий написав книгу під претензійною назвою «Кобзар» (по суті, анти-«Кобзар»), і колишня народна вчителька, вихована на класичному «Кобзарі» (пізніше вона — в образі Катерини — позувала Манізеру для пам’ятника Шевченку в Харкові). І іншою її не зумів зробити ніхто — навіть «європеєць» Курбас, у якого в театрі «Березіль» вона працювала. А вже після того, як розстріляли Семенка і Курбаса, не лишилось мужчин, здатних сперечатися з Ужвій, і вони визнали її живою класичною актрисою епохи. І були десь недалеко од правди. Досить згадати її Анну в «Украденому щасті».
...Народилася Наталя Ужвій 1898 року в містечку Любомлі на Волині, в селянській сім’ї. Згодом батько майбутньої актриси служив на Привіслянській залізниці, поблизу Варшави. Там Наталя отримала початкову освіту — спершу в залізничному, а потім у міському дворянському училищі. Затим працювала швачкою, займалась самоосвітою, згодом склала іспити на звання сільської вчительки. А потім була революція і — Театр. Починала вона в допоміжному складі Київського українського драматичного театру імені Т. Шевченка, згодом перейшла до театру «Березіль», що об’єднував цвіт української сцени — Курбаса, Бучму, Крушельницького, Сердюка, Мар’яненка, Чистякову. А з 1936 року й до кінця життя актриса працювала в Київському драматичному театрі імені Франка. Всенародно відомою вона стала під час війни, після того, як влітку 1943 року знялась у кінофільмі «Райдуга» (фільм справив таке враження на Черчілля, що той навіть погодився, нарешті, прискорити відкриття Другого фронту).
Наталя Михайлівна не була обділена високими нагородами, званнями народної артистки СРСР (1944) та Героя Соціалістичної Праці (1973), отримувала Державні премії СРСР (1946, 1949, 1951), Шевченківську премію (1984). Це ніби підтверджувало талант актриси, але не пояснювало загадки того таланту. Навіть коли за пояснення бралася вона сама: «Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, «увібрав» його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ». Так, або й краще, могла б сказати (й навіть зробити) будь-яка актриса, але Ужвій все одно залишиться сама собою, неповторною.
Вона покинула цей світ влітку 1986 року, невдовзі після Чорнобиля. Епоха високої наївності, мабуть, безповоротно скінчилася саме тоді.
