Як фермер виправив те, до чого доклала руку держава

...Фонтанська сільська рада, Комінтернівська райрада, Одеська обласна рада прийняли відповідні рішення на підтримку його ідеї, віддали лиман в оренду. А облуправління екологічної безпеки навіть кошти на реанімацію водоймища виділило. В одеській філії інституту «Південь-НІРО» науково обгрунтували придатність водойми до риборозведення, а потім зробили і проект гідротехнічних споруд. І управління «Одесрибвод» збоку не залишилося. А на завершальному етапі, коли всі власні ресурси було вже вичерпано, нагодився заступник голови облдержадміністрації Анатолій Мірошников, дав надію: «Не зупиняйтеся, Антоне Тимофійовичу, якось підсобимо», — й посприяв виділенню 50 тисяч гривень на завершення робіт... Все те — правда. Як правда і те, що якби не Запорожченко, то лиман, найімовірніше, й досі був би мертвий.

Донедавна сюди навіть рибалки-аматори з Одеси не показувалися, не кажучи вже про промисловиків. Утім, старожили навколишніх сіл згадують часи, коли лиман був доволі щедрий. Тут ловили не лише бичків, атерину й чимало іншого «дріб’язку», а й ставриду, скумбрію, гостроноса, лобана, делікатесну чорноморську кефаль, які заходили сюди на нагул. «Саме з наших країв, — на повному серйозі запевняв, пригощаючи запашною юшкою, старий рибалка з Нової Дофинівки, — Костя й возив до Одеси повні шаланди кефалі».

Та ось на березі сусіднього, що трохи далі від Одеси, Григорівського лиману почали будувати гігантський Припортовий завод. Прокладаючи дорогу до нього, відрізали Новодофинівський від Чорного моря. Мілка солона водойма, затиснута у спекотній балці, почала випаровуватися. Усе живе тут вимерло. Навіть ентузіасти-екологи махнули рукою, мовляв, безнадійно втрачена калюжа. І тут з’явився Запорожченко...

Ні, не одразу з ідеєю реанімації лиману. Був іще період вживання Антона Тимофійовича в аграрну сферу. Оскільки все його свідоме життя було пов’язане з гідробудуванням.

Водолаз першого класу, в які лише води він не пірнав, щоб прокласти по дну трубопроводи для нафти й газу, докласти руки до спорудження причалів тощо. Хоча на дні водоймищ, як правило, холодно, роботу там вважають гарячою, отож і став Антон Запорожченко порівняно молодим іще пенсіонером. Закортіло простору. А де ж він ширший, ніж на селі, в степу? Розпочав з того, що запропонував свої послуги дирекції радгоспу, землі якого починалися одразу за північною околицею Одеси. Там вислухали ідею вчорашнього водолаза і головного фахівця «Головтранснафти», який брався створити розсадник плодових і декоративних дерев, і, аби відкараскатися від дивака, сказали: «Ось тобі гектар землі — господарюй». А гектар отой — колишнє гноєсховище за фермою, де від перенасичення органікою давненько вже й бур’ян не ріс. Думали — відмовиться, а Запорожченко вперто й невтомно почав освоювати ділянку. Згодом посадив привезені хтозна-звідки перші деревцята, освоїв техніку їхнього прищеплювання. По саджанці яблунь, груш, абрикосів, слив, черешень, кущових рослин потяглися садівники звідусіль. До каси радгоспу почали «капати» грошики. На Запорожченка вже не дивилися як на дивака — на селі шанують працьовитих та кмітливих.

А Антонові Тимофійовичу забажалося ширших горизонтів — подався в самостійні господарі. Фонтанська сільрада виділила 17,4 гектара поля. Тож, спорудивши будинок у Вапнярці, на березі отого лиману, Запорожченко взявся створювати фермерське господарство «Схід». І знову подивував навколишній люд, беручи врожаї вищі, ніж дехто з тих, хто ходить у хліборобах з діда-прадіда. Прилучив до землі й сина Сергія.

Однак чи не найголовнішою справою свого життя Антон Запорожченко вважав відновлення Великого Аджаликського лиману, який узяв в оренду. Колишній гідробудівник знав, де знайти списані землечерпалки, крани, автомобілі. Тож спочатку доклав сил та коштів, щоб викупити той металобрухт та повернути його до життя. Далі — очищення, поглиблення дна, риття каналу, інші роботи, оцінені згідно з проектом у... два мільйони гривень. Де їх узяти? Тут хоч пусти з молотка все нажите у фермерському господарстві і власний будинок — усе одно й половини суми не нашкребеш. Та й тут Запорожченко не розгубився: почав торгувати піском, який виймав з водоймища, розчищаючи й поглиблюючи його. Навколишні забудовники лише дякували.

Так, крок за кроком, таки просувалися до мети. Чотири роки пішло на виконання комплексу гідротехнічних робіт у самому лимані: розчистили його, вирили зимувальну яму, проклали канал до моря.

Що лиман оживає, всі побачили ще тоді, коли через проритий канал надійшли перші порції морської води. За даними науковців, з моря до Великого Аджаликського зайшло близько 200 тисяч рибин молодої кефалі, а також пелінгас, бичок, атерина тощо. Вже торік Запорожченко зважився на перший вилов. Взяли начебто не так і багато — 14 тонн, але то була перемога! І — надія! Не тільки на те, що лиман невдовзі заживе колишнім життям, а й на те, що окупляться чималі матеріальні витрати, водойма почне давати зиск.

Для цього, усвідомлює Антон Тимофійович, треба ще працювати й працювати. Покладатися на міграцію риби з моря — надто пасивна позиція. Тому в недалеких планах — влаштування інкубаційного цеху для вирощування «молоді». Подумує влаштувати і своєрідний підводний склад-накопичувач, де риба плаватиме до слушного часу. Має ще чимало задумів.

— А не почнуть топтати сюди стежки любителі дармової юшки?

— Вже роблять спроби. До того ж, не тільки сумирні любителі, а й браконьєри, які більше знищать, ніж виловлять. Від таких лиман прагнемо захистити, хоча й нелегко це дається. А для рибалок-любителів, яким посидіти з вудкою — насолода, а кілограм-другий риби — добавка до сімейного столу, влаштуємо спеціальні відкриті зони. Хай насолоджуються!

Любимо повторювати: один у полі — не воїн. А коли з характером, працьовитістю, кмітливістю, наполегливістю, як у Запорожченка?

 

Комінтернівський район

Одеської області.