Світло й тінь

— промовила крізь схлипування, зателефонувавши до корпункту «Голосу України», Валентина Гончаренко з селища Таїрового. В її великій сім’ї не раз випадало бувати. В останні відвідини Валентина Петрівна, не стримавши ніжних материнських почуттів, винесла ще сонну Світланку зі спальні, аби похвалитися:

— Ось яка вона вже в нас — рік оце недавно виповнився.

Повненьке біляве дитя смішно вовтузилося на руках, раз-по-раз припадаючи губами до обличчя жінки, щоб, певно, засвідчити свою любов до мами Валі. Саме так — «мама Валя» — називають Валентину Петрівну ті півтора десятка «чужих» дітей, що прибилися до неї з усіх усюд. Одних вони разом з чоловіком Валентином Олександровичем взяли на виховання до створеного ними сімейного дитсадка з дитячих будинків та шкіл-інтернатів, другі прийшли самі, попросилися: «Будьте нашими мамою й татом». Когось усиновили-вдочерили, ще когось взяли під опіку. Було, отож, своїх власних четверо, а стало з «чужими» аж два десятки. Утім,  слово «чужі» в сім’ї Гончаренко-Нуждяк під суворою забороною.

Про те, як у великій і дружній сім’ї з’явилася Світланка, «ГУ» якось уже писав. Коротко нагадаємо. ...Приїхав одного дня Валентин Олександрович додому, відкрив ворота, аби поставити до двору свого старенького «Москвича». На мішок біля воріт одразу уваги не звернув. Та коли розв’язав його — на якусь мить остовпів: там було дитя. Чотиримісячне, як потім з’ясувалося. Підкинула малечу неповнолітня «матуся» — нещодавня вихованка школи-інтернату. Коли розшукали її, та запропонувала: візьміть дівчинку собі назавжди, зі мною вона пропаде. Як дійшло, правда, до офіційного оформлення документів, «матуся» без сліду зникла. Отож процес удочеріння Світланки затягнувся. Хоча, здавалося, були за крок до його завершення.

Аж тут нагрянули до Гончаренко-Нуждяк ті, кому по службі належить боротися з дитячою безпритульністю. Не задля допомоги великій родині, а щоби відібрати Світланку. Мотивація така: «У вас надто багато дітей, для сімейних дитсадків щойно встановлена нова норма —десятеро. Решту, отож, утримуєте незаконно». Валентина Петрівна прагнула довести: «Світланка — не в дитсадку. Ми ось-ось її удочеримо. Справа не з нашої вини зволікається». Не вплинуло. А оскільки мати аж надто заповзято захищала своє дитя, то її на кілька діб помістили до КПЗ. За супротив представникам влади.

— Коли вийшла звідти, — каже Валентина Петрівна, — же нікого було відстоювати. Світланку віддали якійсь американській сім’ї, дитина відбула за океан...

Цікаво, що для оформлення отієї оборудки знадобилося день чи два. А Валентина Петрівна, щоб удочерити дівчинку, оббивала пороги контор більш як рік.

Це — зізнання 10-річної порномоделі. У деяких виданнях уже повідомлялося про те, що в Одесі правоохоронними органами викрито так звану «Студію-13», де два заповзятливі іноземці Олександр та Даніель поставили на конвеєр виготовлення порнознімків, моделями для яких залучали малолітніх дівчаток. Аби потім за чималий зиск поширювати ті знімки мережею Інтернету по всьому світу.

Зізнання 7—14-річних «порнозірок» викликають жах і обурення, огиду й гнів.

«Нам показали альбоми з фотографіями голих жінок і чоловіків у різних позах, а також фото, де статеві акти — тепер я уже знаю, що це таке...»

«Вони примушували нас фотографуватися в найогидніших позах...»

«Мені не раз пропонували вино, цигарки, наркотики...»

«Він взяв мене на руки і заніс у ліжко. Я зрозуміла, що він хоче займатися зі мною любов’ю...»

«Мама сказала мені, що в Одесі є іноземці, які фотографують дівчаток голими і платять за це добрі гроші...».

За два-три дні, проведені у студії, їм платили до 50 доларів. Це і були «добрі гроші». Клюнувши на які, й відправляли до «Студії-13» своїх малолітніх дочок матері з Молдови, Києва, Іллічівська, Одеси.

Кимось попереджені «комерсанти-благодійники», що діяли під прикриттям програми з надання допомоги дітям із малозабезпечених сімей однієї з відомих міжнародних організацій, накивали п’ятами. Тепер їх розшукують за сприяння Інтерполу. Може й знайдуть, притягнуть до відповідальності, та не про це тут мова. А про матерів, які спровадили своїх дітей, по суті, на панель, в трясовину розпусти.

Він, здавалося, ніяк не міг второпати, за що його судять. «Я хотів її виховати слухняною та старанною»,— твердив. Як «виховував» — засвідчили вчителька дев’ятирічної дівчинки та її мати. Вона нарешті поборола страх перед чоловіком-садистом. Синці на спині, рана на руці, болі від ударів у підборіддя, в голову — це все видимі й відчутні сліди отого «виховання». А були ще й зовні не так видимі: заборона лягати спати вночі, кількагодинні простоювання без права рухатися, довготривалі присідання зі стільцем у руках... Утім, чи невидимі? Дівчинка замкнулася, перестала посміхатися, почувалася геть пригніченою, виснаженою фізично й морально.

Суддя вперше у своїй практиці застосував статтю 126 нового Кримінального кодексу України, інкримінуючи підсудному насильство у сім’ї, з побоями і мордуванням. І виніс вирок: 2,5 року ув’язнення.

Засуджений був для дівчинки, правда, лише вітчимом. А ось десятирічного Женю «виховував» рідний батько. Та так, що хлопчика мусили доставити до лікарні. Медики, обстеживши його, сахнулися від жорстокості: закрита черепно-мозкова травма, струс мозку, тупе поранення живота... Порушено кримінальну справу. Тепер «вихователь» дає показання слідчому...

 

Одеса.