19 березня відзначила своє 85-ліття велика українська поетеса Ліна Костенко. А за день до цього вона приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО». Ця акція організована та проведена (уже втретє) колективами інформаційної агенції «Укрінформ» та Національного газетно-журнального видавництва Міністерства культури.
Для бійців добровольчого батальйону особливого призначення МВС України «Київ-1», а також дітей, які залишаються у зоні АТО, зібрано гуманітарну допомогу та подарунки — книжки. Ліна Костенко передала на фронт кілька збірок своїх поезій з побажаннями та словами підтримки, написаними власноруч. А наступного дня, саме на ювілей поетеси, бійці добровольчого батальйону «Київ-1» вирушили на фронт до Донецької області.
На титульній сторінці однієї з книг, переданих на фронт, Ліна Василівна від руки написала вірші, які миттєво облетіли Інтернет:
«І жах, і кров, і смерть, і відчай, 
І клекіт хижої орди, 
Маленький сірий чоловічок 
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи, 
Лох-Несс холодної Неви. 
Куди ж ви дивитесь, народи?! 
Сьогодні ми, а завтра — ви».
Ліна Костенко ніколи не шанувала жодних «колективних ініціатив», для неї завжди був визначальним лише особистий вибір. Зрештою, саме таким вибором і є приєднання поетеси до «Другого фронту АТО». Адже згадані книжки вона передала не просто солдатам і дітям — це була немовби посилка у власне воєнне дитинство. Про це нагадує одна з її давніх поезій, що звалася «Мій перший вірш написаний в окопі».
Мій перший вірш написаний в окопі, 
На тій сипкій од вибухів стіні, 
Коли згубило зорі в гороскопі 
Моє дитинство, вбите на війні.
Сила поезії — в здатності пам’ятати і нагадувати. Якось Іван Дзюба зауважив, що на небі української поезії зірка Ліни Костенко виділяється не лише особливою яскравістю, а й постійністю світла. Це зауваження Дзюби добре пояснює, чому вірші поетеси залишаються актуальними для кількох поколінь співвітчизників, і те, що написане вчора, звучить так, немов створене щойно:
Розп’ято нас між заходом і сходом, 
Що не орел — печінку нам довбе. 
Зласкався, доле, над моїм народом, 
Щоб він не дався знівечить себе.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ (з архіву «Голосу України»).