Дитина, на перший погляд, нічим не обділена — добре нагодована, вдягнена, навчена. Та чи завжди це ознака того, що маленька людина почувається потрібною і бажаною для батьків?.. Чому в нібито достойних родинах інколи зростають «недолюблені» діти? Відчуття недолюбленості супроводжує їх і в дорослому житті. Спробувати розібратися у причинах і наслідках цього явища нам допоможе завідувачка кафедри педагогіки і психології Київського інституту бізнесу та технологій Людмила ГРИДКОВЕЦЬ.

Базова недовіра до світу

За словами пані Людмили, одна з першопричин недолюбленості — брак фізичного контакту дітей із батьками. Особливо у перший рік життя. Дуже часто батьки, як їм здається, приділяють увагу малюкові — читають йому, навчають, але... не гладять і не обіймають. А за відсутності тілесного контакту у дитини не може сформуватися повноцінне відчуття близькості. Адже саме він дає своєрідне підживлення, силу емоційної взаємодії з найближчими людьми (не варто забувати, що тіло, душа і дух мають бути в єдності). Якщо ж батьки взаємодіють із дитиною, наприклад, тільки на рівні психології і при цьому бояться зайвий раз обійняти (щоб не розбалувати!), то лише послаблюють емоційний контакт. У результаті в малюка формується базова недовіра до світу.
У цьому сенсі більше не щастить спокійним дітям. Бо голосний, активний малюк так чи інакше привертає увагу — батьки мусять брати його на руки, торкатись. Отже, таке дитя своє візьме. Якщо ж немовля тихе, батьків зазвичай це дуже влаштовує. Вони хваляться: «А моя манюня лежить і сама грається». І оце «лежить і грається» є найбільшою небезпекою. Тому що батьки почуваються комфортно, а дитині бракує вкрай потрібного для неї емоційного спілкування.
Емоційний контакт із батьками не менш важливий і в підлітковому віці. Підліток схожий на їжачка, і батьки його гострі, як колючки, слова сприймають здебільшого як відкидання. А така дитина, як ніхто, потребує батьківської ласки.

Сценарій сироти

Друга причина — роз’єднаність дитини з матір’ю. Поширеною у 1960—1980 роки була ситуація, коли працюючі батьки віддавали дітей на виховання бабусям та дідусям. У такої дитини до браку контактів додається ще й травма роз’єднання з матір’ю, відлучення. І це впливає на маленьку особистість негативно. Навіть за наявності найкращих дідусів і бабусь у свідомості дитини фіксується відчуття непотрібності. Уже в дорослому її житті з’явиться постійна потреба отримувати тепло, увагу, яких так бракувало, від інших. І такі люди намагаються будь-що привернути до себе увагу: хтось — вчинками, хтось — викликаючи жаль до себе. Тобто програють сценарій жертви (або сироти).
Незалежно від того, чи були батьки, якщо дитина почувається залишеною й непотрібною, то в неї формується сценарій сироти. Традиційно на його основі виникають дві моделі поведінки. Перша: коли людина постійно намагається довести, що варта цього життя. Весь час вона ніби звертається до батьків: «Ну подивіться на мене, я ж хороша!» і активно без упину прагне досягати чогось. Друга крайність означеного сценарію: коли людина відчуває свою непотрібність і... опускає руки. Замість того, щоб щось робити, вона більше схильна жаліти себе: «Подивіться, бідна я, нещасна, сирота я, сирота...»
«Наведені моделі, — зазначає Людмила Гридковець, — найчастіше зустрічаються у психологічній практиці. Ці речі доводиться дуже ретельно опрацьовувати. Трапляється так, що й чимало людей соціально значимих, презентабельних також мають синдром сироти. На рівні поведінковому вони намалювали привабливу модель і намагаються дотримуватись її. Але на внутрішньому рівні людина відчуває дискомфорт, невдоволення. Вона не може знайти свого місця в житті, бо базові сценарії є деструктивними».
 Розмову про поведінку дорослих, яка призводить до душевної дисгармонії їхніх дітей, ми ще обов’язково продовжимо в «Сім’ї».

Розмову вела Тетяна КРОП.
Фотоетюд Юрія ВЕНГЕРЕША.