Недарма кажуть, що кохання — сильне почуття, майже божевільне. Закохані роблять такі вчинки, які, здавалося б, не скоїть нормальна людина. У таку ситуацію потрапила і я. Зустріла хлопця, свого ровесника, і закохалася. Почали зустрічатися. Одного вихідного дня він надіслав повідомлення: «Чи хотіла б ти божевільних пригод?» Що я мала відповісти? Зрозуміло, що хочу! І він запропонував вирушити у мандрівку. Ми довго думали, куди б поїхати, щоб було недалеко та недорого. Врешті-решт узяли з собою гроші (близько 800 грн.) і відправилися до Білої Церкви. Дві години в автобусі ми без упину розмовляли, їли солодощі, фотографувалися й раділи цій веселій пригоді, наче малі діти, хоча нам було по 16 років. Головне, що ми були разом, а решта — пусте.
Приїхали ми в Білу Церкву о 13-й годині. Спершу трохи розгубилися в незнайомому місті, вирушили навмання блукати вулицями. Після довгої прогулянки ми втомилися й зголодніли. Знайшли кафе, в якому були першими й, мабуть, останніми відвідувачами, замовили їжу та напої. Нам було дуже весело і смачно, тож ми зовсім забули про час і про останній автобус до Києва о 19:00. Коли згадали, на годиннику вже було 18:55. Ви спитаєте: чи побігли ми на маршрутку? Ні! Нам було все одно. Спочатку ми й не думали, як залишимося на ніч в незнайомому місті зі 100 грн. у кишені. Пізніше зрозуміли, що потрапили в халепу... Шукали дешеві готелі, але навіть на вокзалі номер коштував 170. Від безнадії зателефонували брату мого хлопця, щоб він допоміг знайти найдешевшу ночівлю через Інтернет. Він відшукав готель за 100 грн., але... треба було їхати 10 км. У сумочці випадково нашкребла ще 18 грн. Ми зловили таксі, та неуважний водій привіз нас в інше місце. І тут почалося найцікавіше: на годиннику 0:25, навколо темно й страшно, безпритульні собаки брешуть, а ми все йдемо та йдемо — сонні та змучені, та головне — закохані. Довго ми шукали цю адресу. На додачу ще й мобільні телефони розрядилися... Нарешті дійшли до якогось заводу і здивувалися: «Невже саме тут готель?» Дякувати Богу, це таки був він. Нас зустріли й поселили в номер.
На ранок ми прокинулися змучені й голодні. Стали міркувати, як повернутися додому без грошей? Приїхали на вокзал і стали просити водія довезти нас до Києва: як заставу запропонували мій телефон. Нарешті він погодився — мабуть, просто пожалів нас. Так ми, відчайдухи, вирушили до рідної домівки. Брат зустрів нас на вокзалі та розплатився за нашу шалену пригоду...
Ця мандрівна авантюра надовго залишиться в нашій пам’яті. Можливо, про неї колись дізнаються наші діти. І вони пишатимуться, що їхні батьки здійснювали божевільні вчинки заради кохання.
Надіслала Олександра ДАВИДОВА (17 років).
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Коментар фахівця
Взагалі-то це дуже повчальна пригода. Тому що «божевільне» кохання — це одне, а випробування почуттів перешкодами в житті — це інше. Головне, що попри всі пригоди й помилки, яких наробила пара закоханих, вони разом вийшли зі скрутного становища й повернулися додому живими та здоровими. І навченими... Але ці молоді люди за своїми почуттями й враженнями геть забули про своїх рідних! Як їхні батьки пережили «божевільну подорож» своїх закоханих чад?
Цій парі також необхідно зрозуміти, що справжнє кохання — це не стільки шаленість, вир пристрасті, яка згодом вщухає. Це й взаємоповага, а також бережливе, відповідальне ставлення один до одного. Адже дорослість — це не тільки сміливість здійснювати вчинки, а й бути відповідальними за їх наслідки.
Ірина ІГДАЛ, психолог.
