Саме в цьому — як вважає відома українська казкарка і знавець народних звичаїв Зірка МЕНЗАТЮК — й полягає сенс і мета наших народних традицій! Сьогодні Чистий четвер. Приготуйтеся: диво вже поруч — час зачаровувати світ на добро!
— Традиції — душа народу. Зірко Захаріївно, хто вам передав знання про традиції?
— Я народилася на Буковині, і мені дуже пощастило, бо там ці свята збереглися повноцінно, відзначалися широко і яскраво. Змалечку, скільки себе пам’ятаю, як Великдень підходив, у хаті й надворі починалося величезне прибирання. Робота була розписана завчасу: цього дня сад білити, цього — квітник скопати, наступного — вікна мити... Все чистили, натирали до блиску. У дітей також були свої обов’язки, які підростали разом з нами.
— Писанки розписували?
— Обов’язково! Моя мама ткала, вишивала, писанки писала. Ми з сестрами їй допомагали. Мама писала основні узори, а я, поки не вміла, робила найпростіше — домальовувала якісь зубчики, зафарбовувала деталі, покривала воском. Поступово навчилася писати складніші елементи. Ділити рівною лінією яйце навпіл — те, з чого починається писанка — вчилася насамкінець, бо для цього потрібні певні навики. На писанці писали не просто узори, а магічні знаки тисячолітньої давності — на добро і достаток, силу роду і мир. Їхнє значення забулося, а гарний візерунок — зберігся! До речі, на Великдень у нас була така гра: писанками котили по землі, намагаючись стукнути котрусь із писанок друзів. Котиш по землі — і давні магічні знаки зачаровують землю... Це залишки язичництва, але вони прикрашають свято. Я християнка, але вважаю, що цей чар народних звичаїв треба зберігати. Він мовби одягає свято в барвисте вбрання і створює особливий настрій дітям і дорослим.
— Подарунки до Великодня — теж традиція?
— До Великодня всім, а особливо дітям, справляли обнови (згадаймо вірш «На Великдень, на соломі» Тараса Шевченка: тільки сиріточка не мала обновок). Чому саме до Великодня? Бо земля оновлюється, вся в молодій зелені, в цвіту. Це теж старовинна магія: люди ототожнювали себе з усім, що відбувалося в природі, і так ніби хотіли набратися свіжих весняних сил. Про цей гарний звичай у мене є казка «Молоданчик».
— А які ще традиції до Великодня?
— Рано-вранці дівчатка, перш ніж іти до церкви, вмивалися водою, в яку клали червону крашанку. Казали, що від цього додасться вроди, рум’янцю. Досі пам’ятаю, як то відбувалося: хотілося спати, бо ж будили задовго до світанку, вода холоднюча, та ось у неї опустили писанку — і сон мов рукою знімало, натомість заполонювало відчуття свята, очікування дива... Потім я так само вмивала свою дочку Наталочку, а тепер вона вмиває мою онучку, хоч я їй про те не нагадую.
— Розкажіть про саме святкування.
— Ми маємо надзвичайно багаті й колоритні народні великодні традиції. Та найголовніше — не прибирання й обновки, і навіть не випікання паски, а релігійний зміст свята — вшанування Христового Воскресіння. Ми з чоловіком щороку ходили на Великодню всеношну. Але котрогось разу я так натомилася, поки готувала всілякі смакоти, що йти на ніч у церкву не вистачило сил: вирішили посвятити паску вранці. Ото й прийшли, покропили нас свяченою водою, а ми стоїмо ні в сих ні в тих: оце і все? Далі тільки сидіти та їсти? Ні тобі величальних співів і хресного ходу з першим «Христос Воскрес!», ні прогулянок нічним Подолом серед молоді, яка також ходить від церкви до церкви... Звідтоді ми більше ніколи не пропускали Великоднього Богослужіння.
— А який Великдень сподобався й запам’ятався найбільше?
— Колись випало святкувати Великдень у Єрусалимі (на знімку). То, звичайно, незабутні враження. Після саду Гетсиманського і Віа Долороза (Шлях Скорботи), після сходження Благодатного вогню здавалося, що нас уже ніщо не може вразити. Проте здивувало. Наостанок ми з чоловіком хотіли ще раз підійти до Гробу Господнього, коли до нас прибігла дочка: «Мамо, тату, негайно ходіть надвір!» Нам було шкода втрачати чергу, але Наталка наполягала. І що ж за диво нас чекало? Перед входом у храм українські паломники в вишиванках святили паски... Знайомий з дитинства обряд, а навколо — єрусалимські мури, пальми на тлі вечорового південного неба, далекий голос муедзина — це було щось нереальне! Коло нас відразу зібрався натовп, з’явилися телекамери, всі питали: що це за звичай, якої країни?.. Цей випадок засвідчив, що МИ — українці — цікаві світові саме своєю особливістю і неповторністю традицій. Ми повинні їх зберегти!
— Дякую за розмову! Добрих вам свят!
Фото з архіву Зірки Мензатюк.
