Кропивницький означає — борець!

Ольга КИЗИМЕНКО.

20 січня 2016 3316

Учасники АТО, представники «Правого сектору» та небайдужі жителі, які вкотре зібралися перед міською радою Кіровограда, заявили: вони підтримують перейменування міста, але не на Єлисаветград. За словами активістів, у міста має бути українське ім’я. Таких запропоновано кілька. Одне з них, на думку багатьох кіровоградців, у тому числі й представників творчих кіл та науковців, може стати найвеличнішим та логічним з огляду на кілька аспектів проблеми. Йдеться про назву Кропивницький — на честь відомого актора, режисера, драматурга, громадського діяча.

Сьогодні важко встановити, хто з театрознавців першим назвав Марка Кропивницького корифеєм. Однак у сучасному розумінні (найвизначніший діяч у окремій галузі) воно не в повній мірі характеризує Марка Кропивницького. Адже в особі цієї непересічної людини сконцентрувався величезний талант актора, режисера, драматурга, громадського діяча, полум’яного борця за українську мову й культуру. А ще Кропивницький був геніальним наставником і вихователем. Усі великі актори, в їх числі й корифеї, були або вихованцями Кропивницького безпосередньо, або учнями його учнів.

Як актор Марко Кропивницький першим в Україні дав класичні зразки глибокого розуміння словесної дії, засобів сценічної виразності, всебічного аналізу образів. Він блискуче володів мистецтвом гриму, перевтілення на сцені. «Його вплив на глядача був колосальний, — згадує один із учнів Кропивницького, теж із плеяди корифеїв, Іван Мар’яненко. — При першій появі його на сцені всі глядачі вставали і... вітали оплесками та вигуками «Слава!».

Важко переоцінити творчий подвиг митця, який створював новий український театр в умовах переслідування рідної мови, русифікації суспільства. Одна з газет писала: «Кропивницький належав до тих велетів сцени, які «грали страшенно багато, одержували страшенно мало, але переживали самі і змушували переживати інших незабутні хвилини».

У часи, коли творили корифеї, у театрі панувало засилля російської і зарубіжної перекладної драматургії. Марко Кропивницький кинув виклик реальності й здійснив ще один подвиг: почав писати п’єси, більшість яких увійшли до золотого фонду української класичної драматургії. Яким суворим було ставлення на той час до українських вистав чи концертів, свідчить один лише факт. У 1867 році з надзвичайними зусиллями київським українцям вдалося виклопотати дозвіл на концерт українських пісень. Їм дозволили, але за умови, що тексти будуть перекладені... французькою мовою.

Усе, що носило український характер, мало на собі присуд смерті. Доходило навіть до фізичних розправ. На одній із вистав під час гастролей у Москві в ті хвилини, коли Кропивницький на вимогу публіки стояв на авансцені й приймав вітання за чудову гру, на голову актору несподівано впала важка гардина, на якій трималася завіса. Життя Марку Лукичу врятував масивний парик на голові, та все ж він одержав травму, яка відбилася на подальшому здоров’ї. Як з’ясувалося, стійки, на яких трималася завіса, були попередньо підпиляні.

Саме в місті, яке нині мають перейменувати, місцеві аматори на чолі з Кропивницьким у 1864 році дали вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» та інші, що започаткувало український професіональний театр.

Цей період практично не висвітлювався у літературі про корифеїв. Його досліджував мистецтвознавець Степан Чарнецький у 30-ті роки минулого століття, але праця дослідника побачила світ аж у часи незалежності України. Імена людей, котрих можна назвати хрещеними батьками корифеїв і всього професіонального театру, і які «благословляли» Марка Кропивницького на службу святому мистецтву (вислів Кропивницького), в радянські часи, коли «творилися» життєписи корифеїв, з політичних міркувань замовчувалися.

Найпершим варто назвати Олександра Кониського — письменника різнобічного обдаровання, яскраво вираженої громадянської позиції, одного з найперших і найкращих біографів Тараса Шевченка. Радянське літературо-знавство закріпило за ним ярлик діяча «ліберально-буржуазного напрямку», і цього було досить, щоб твори письменника не друкували, ім’я його згадувалося лише в рідкісних наукових виданнях. А між тим саме Олександр Кониський відіграв значну роль у становленні світогляду Марка Кропивницького. В 1866 році О. Кониський відбував у Бобринці та Єлизаветграді заслання як політичний «неблагонадежный», запідозрений «в стремлении к распространению малороссийской пропаганды».

«Бобринець колись був місцем заслання політичних, і в мої часи заслано було туди О. Я. Кониського, з яким я познайомився і учащав щодня до нього, — згадував Кропивницький. — З Олександром Яковичем ми інколи їздили по хуторах, знаходили старих дідів-пасічників, котрі охоче співали нам силу пісень...»

Отож ідейно-естетичні погляди Кропивницького формувалися й розвивалися не під «благодатним впливом ідей російських революціонерів-демократів», як подають радянські дослідники творчості драматурга. Сюжети своїх творів він знаходив у середовищі рідного народу, життя його яскраво змальовували оті діди-пасічники та старший за віком Олександр Кониський —- людина з чіткими націоналістськими поглядами. Кониський був першим поетом України, хто відразу після смерті великого Кобзаря написав проникливо-ліричного вірша «На смерть Тараса Шевченка». Без сумніву, цей твір Кониського мав величезний вплив на світогляд Кропивницького, він прищепив майбутньому драматургу любов до творчості геніального поета. Не випадково Марко Кропивницький став одним із перших і найкращих виконавців ролі Хоми Кичатого у драмі Шевченка «Назар Стодоля». За мотивами поеми Тараса «Сліпий» («Невольник») він створив драму «Невольник», сюжет «Титарівни» поклав в основу однойменної драми. Трупа Марка Кропивницького вперше поставила оперу Миколи Аркаса «Катерина» за Шевченком.

Відомо, що Кропивницький був не лише великим актором, режисером і драматургом. Він був ще й композитором та виконавцем пісень на слова Шевченка. Зокрема, написав музику на вірш поета «За сонцем хмаронька пливе». Нерідко до тексту своїх п’єс драматург вводив вірші Шевченка або уривки з них, популяризуючи слово поета серед народу. Був неперевершеним читцем Шевченкових поезій, знав напам’ять майже весь «Кобзар».

У Кіровоградському меморіальному музеї Марка Кропивницького зберігаються фонограмні записи віршів Шевченка у виконанні Кропивницького, переписані на платівки. Він також сам писав слова і музику до пісень, які тепер вважаються народними. Зокрема, відома пісня «Соловейко».

Проте Марко Кропивницький не був русофобом. Він знав і любив творчість Гоголя, Островського, Грибоєдова. На початку своєї сценічної діяльності, коли вистави українською мовою були заборонені, «переграв я до 500 ролей на російській мові — від губернатора в «Птичках певчих» до «Отелло» — згадував митець.

Але пам’ятаймо: Марко Кропивницький усе своє життя присвятив саме служінню рідному народові. Він прагнув, щоб мистецтво актора і режисера відображало на сцені соціальну правду, реалізм, звичаї і побут українські.

Тому цей діяч є національною гордістю всієї України.

Кіровоград.

Факт

У 1882 р. Марко Кропивницький організував трупу, яка приблизно через рік злилася з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький став провідним режисером. Почалася нова епоха в історії українського професіонального театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Через твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка і власні видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Творчий спадок М. Кропивницького

Водевілі, комедії та драми: «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), «Де зерно, там і полова» («Дві сім’ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Чмир», «На руїнах», «Супротивні течії» та «Нашествіє варварів» (1900), «Конон Блискавиченко» (1902), «Мамаша» та «Страчена сила» (1903), «Розгардіяш» та «Скрутна доба» (1906), «Старі сучки й молоді парості» та «Голомозий» (1908), «Дійшов до розуму» (1909), «Зерно і полова», (1910).

Звертався письменник і до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом») «Актор Синиця» (1871) за водевілем Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін».