Причин для дорожнечі немає

Подібні «розбірки» останнім часом вже відбулись із цукром, гречкою, яйцями — всього й не пригадаєш. Майже щоразу винними опинялися якісь міфічні спекулянти, котрі наживались на людях. Бо саме вони без оголошення причин за одну ніч чомусь починали переписувати цифри на етикетках. Та коли доходило до того, щоб назвати конкретних сільгоспвиробників, переробників, торговельні компанії, які так збиткуються над споживачами, з’ясовувалося, що таких немає.

Перед новорічними святами, коли ціни на харчі традиційно повзуть вгору, в області вирішили хоч трохи пом’якшити ситуацію і домовитись із хлібопекарнями, щоб ті не підвищували вартості своєї продукції. Заступник голови ОДА з питань агропромислового розвитку Володимир Кальніченко навіть повідомив, що найбільших виробничників просили не вносити змін хоча б до завершення зимових свят. Хоча, очевидно, все-таки доведеться розглянути їх економічні обґрунтування щодо зростання ціни.

Та до «після свят» багато хто із виробничників так і не дочекався. Так, волочиський хлібозавод підняв планку на п’ять відсотків, мотивуючи це подорожчанням енергоносіїв. За ним не втримався і Хмельницький хлібокомбінат: з 4,85 буханка житнього піднялась до 5,25 гривні. І немає сумніву, що цією стежиною пройде решта пекарень. Незважаючи на те, що вісім великих хлібозаводів регіону одержують з Аграрного фонду борошно за цінами, які останніх півроку залишаються стабільними. Але на ринку лише протягом місяця вартість пшеничного борошна піднялася суттєво — майже на тисячу гривень за тонну. Те саме стосується і житнього, котре Хмельниччині доводиться завозити з інших областей. Одне слово, ланцюжок потягнувся, і зупину не видно.

Це лише один приклад, який стосується хоча і масового, але не найдорожчого продукту. Покупці не встигають за цінами і вже навіть не роблять запасів наперед. Бо ніхто не знає, який товар вибухне завтра. Як, наприклад, було з рисом. Буквально за один день він піднявся з 12—16 гривень за кілограм до 25—27. Тож чимало хмельничан поспішили з базарів до супермаркетів, щоб там розкупити старі дешевші запаси.

Мимоволі спливають в пам’яті картинки середини 90-х років, коли ледь не у кожній квартирі стояли, на всяк випадок, мішок з борошном, мішок — з цукром, мішок — з крупою. Чимало господинь дотепер згадують, як їли і не могли переїсти старі запаси, котрі потроху починали втрачати свої споживчі якості. Тоді зарікались, що більше ніколи не перетворюватимуть квартиру на продуктову комірчину. І ось через два десятки літ все починається знову?

Але ситуацію важко порівнювати. Бо тоді ледь не половина сільськогосподарських земель в області просто не оброблялась. Урожаї впали до мінімальних. Тваринництво ледь животіло. Тепер картина зовсім інша. Жоден клаптик орної землі не пустує, за кожен гектар розгортаються справжні битви серед інвесторів. Та й кількість і якість вирощеного не йде в жодне порівняння. Нинішні показники врожайності низки зернових, олійних, бобових тоді могли видаватися фантастичними. Здавалося б, про харчові дефіцити маємо забути назавжди. І це справді так. Проблем із валом та асортиментом товару немає. Принаймні поки що. Зате дисбаланс між цінами і купівельною спроможністю населення набуває дедалі більших розмірів.

Тобто виходить, що за усіма класичними законами ринку харчі мали би подешевшати. Натомість спостерігаємо зовсім іншу картину. Середні ціни продажу аграрної продукції за рік зросли майже на 24 відсотки. А ціни, за якими доводиться купувати всім нам на ринках та у магазинах, підскочили ще вище.

Всім дуже хочеться знати, чи є якась межа таким інфляційним процесам? Хто і що може її встановити?

Хоч як крути, а цифру на ціннику в кінцевому підсумку визначає тільки виробник, котрий постачає товар на ринок. Утім, чимало сільгоспвиробників просто принишкло у роздумах, що робити далі.

З одного боку, ніхто не хоче ані скорочувати, ані зупиняти виробничу діяльність, бо відновлювати втрачені обсяги завжди надзвичайно складно. Тож попри всі труднощі інфляційно-економічного характеру з осені сіяли багато і активно. Озимі на зерно та зелений корм заклали на площі майже у 313 тисяч гектарів, що на одинадцять відсотків більше від попереднього року. При цьому посіви пшениці зросли на 25 тисяч гектарів — до 237 тисяч. Цифра, безумовно, істотна. З 66 тисяч гектарів до 74 тисяч збільшили лани ріпаку. Не забули про озимий ячмінь і навіть жито, на дефіцит якого завжди скаржаться пекарі. Словом, потрудились добре. І кошти вклали у ці роботи чималі.

Понад те, навіть природа виявилась поблажливою до хліборобів. Як стверджують у відділі рослинництва обласного департаменту агропромислового розвитку, 98 відсотків посівів перебувають у доброму та задовільному стані, м’яка зима сприяє гарному розвитку рослин.

Отже, для потужного майбутнього врожаю зроблено все. Але це зовсім не означає, що він принесе зниження цін. Навпаки, у господарствах говорять про значне збільшення вартості виробничого процесу. А наслідки цього зрозумілі кожному.

В асоціаціях сільськогосподарських та фермерських виробників краю вже готують лист до урядовців з проханням стабілізувати ситуацію на ринку добрив. Адже вартість аміачної селітри, котра знадобиться найближчим часом, за рік зросла порівняно з торішньою весною із 3,5 до 6,3 тисячі гривень за тонну. Дедалі більшими стають витрати на енергоресурси, техніку. А про імпортне насіння та засоби захисту рослин, котрі купуються за валюту, вже й говорити не доводиться. Тож вже можна робити невтішні прогнози: ціни на продукти навряд чи падатимуть.

Нині землероби скаржаться, що вартість зерна кукурудзи, яка в області зафіксована на рівні 2—2,5 тисячі гривень за тонну, замала. Мовляв, за таких розцінок сіяти її навесні не поспішатимуть. А, проте, торік у цей час цифра не перевищувала 1,2 тисячі гривень.

Водночас виробничники говорять про їх низький поріг, який не дає вийти на належний рівень прибутковості. Це означає, що новий щабель на ціновій драбині, а, може, і не один, буде подолано.

Згадані розрахунки стосуються вітчизняного виробництва. Однак ще більша хвиля підвищення зачепила харчовий імпорт. Захмарний курс долара роблять практично недосяжними для пересічного споживача доволі великий сегмент товарів. Зокрема і таких, як риба. Адже переважна більшість морських дарів імпортується на наші прилавки. Але ціни від 60 до 260 гривень за кілограм виявляються кусючими навіть для умовного середнього класу. Те саме стосується привізних овочів та фруктів. Останніми роками значна частина споживачів могла побалувати себе навіть серед зими свіжими помідорами, огірками та екзотичними фруктами. Тепер такі покупки роблять дедалі менше. Про вишукані кулінарні смаколики взагалі доводиться забувати.

Втім, громадян найбільше турбує зовсім не те, що тепер доведеться складати свій раціон без якихось вишуканих страв. Чимало родин переживає, як взагалі прогодуватися, якщо такі тенденції зберігатимуться й надалі.

Всім зрозуміло: причини для дорожнечі все-таки є. Навіть попри те, що під час внутрішньообласних пошуків їх не вдається знайти. Бо шукати їх не варто на торговельних рядах. Якщо обмежитись тільки цим, то проблему ніколи не буде розв’язано.

 

Хмельницька область.