Чому склався такий дисбаланс?
Фонд держмайна заявив про те, що вперше в історії вітчизняної приватизації виставить на продаж за початковою вартістю в одну гривню кілька підприємств. Серед них — Деражнянське підприємство по племінній справі в тваринництві, що на Хмельниччині. Підставою стала постанова Кабінету Міністрів від 30 березня, в якій затверджено перелік акціонерних товариств, державні пакети акцій яких можуть бути запропоновані до продажу без оголошення ціни. Це зроблено для створення умов для їх остаточного продажу. Адже Деражнянське племпідприємство з 2009 року не працює. За цей час виставлялось на продаж 66(!) разів. Однак охочих придбати його не знайшлось. Чи ніхто не хоче займатись племінною і селекційною роботою, чи проблеми в чомусь іншому? Відповіді на ці запитання ми шукали разом із фахівцями.
Так збіглося: незадовго до того, як прочитала згадану інформацію, почула випадкову розмову:
— У мами в селі ціла проблема — немає бика, котрий запліднив би корову. Колись на колгоспній фермі був зоотехнік, і ветеринари долучались до роботи по штучному осіменінню тварин. Тепер теж є приватники, котрі цим займаються. Але ж іди, докличся його до села, де всіх корів на пальцях однієї руки можна порахувати. Та він на пальне більше витратиться, ніж заробить... Суть цієї розмови передаю керівнику Хмельницького обласного племінного підприємства Станіславу Вітковському. На що він одразу відповідає: «В області немає такої території, котра б залишалась поза увагою або наших фахівців, або тих, хто співпрацює з підприємством, тобто бере у нас генетичний матеріал. Крім цього, відповідні служби тепер є і у тих великих корпораціях, які утримують ферми. А хто хоче — може з-за кордону доставити спермодози і провести запліднення»... Одне слово, вибір фахівців тепер, начебто, широкий.
До того ж демонструє спеціальні паспорти, в яких зазначено, за яким районом і селом у ньому закріплений генетичний матеріал від певного племінного бугая. Такі графіки розробляються і оновлюються щороку.
Зрозуміло, що до кожного села фахівці об’єднання зі своїм матеріалом не їдуть — такі транспортні витрати давно не по кишені. Але питань із тим, щоб доставити його у вісімнадцять із двадцяти районів, котрі обслуговують, тим людям, що займаються осіменінням худоби, немає. У разі необхідності забезпечують також відповідною тарою, азотом, у якому зберігаються живі клітини, іншими витратними препаратами.
Піддавати сумніву ці слова немає підстави. Адже досі на підприємстві працюють люди, чий трудовий стаж становить не одне десятиліття, і вони добре знають всі тонкощі справи.
Але й казати про те, що в галузі немає своїх труднощів, теж не можна.
Структура похитнулась і розпалась
На племпідприємстві наводять статистику, котра мала би засвідчити гарні показники у роботі. Приміром, минулоріч на Хмельниччині середній надій молока на корову сягнув 5,5 тисячі літрів. А ще два роки тому був менший як п’ять тисяч. За три останні роки область посідала від третього до першого місця по країні і за показником отримання приплоду від ста корів. Ще з десяток літ тому навіть найкращі господарства краю не могли б похвалитись таким високопродуктивним стадом. І тут справді вагому роль відіграла селекційно-племінна робота. Причому не тільки об’єднання, а й тих господарств, що мають свої племрепродуктори і сучасні ферми, де відбір і закупівлю молодняка проводять дуже ретельно.
Але при всьому цьому дуже часто доводиться говорити про ентузіазм і старання окремих керівників, а не якусь єдину чітко продуману державну політику в цій сфері. Ось уже пару років національне об’єднання по племінній справі у тваринництві діє як громадська організація, котра в силу своїх можливостей хоч якось координує роботу підприємств на місцях. Допомагають старі знайомства і зв’язки хоча б формально підтримувати цю структуру. Бо інакше кожен залишився би сам на сам зі своїми проблемами.
До речі, тепер уже не кожен регіон може похвалитись навіть тим, що має відповідну обласну структуру, як на Хмельниччині, що координує ведення селекційно-племінної роботи і осіменіння худоби. Хоча і тут це вже лише частина механізму, що існував раніше. Бо минулими часами, крім обласного, працювало ще чотири відповідні племпідприємства в районах.
Але Балинське, яке раніше обслуговувало чотири південні райони, закрилось ще вісім років тому. Практично воно занепало після того, як не стало його досвідченого керівника. А новий вже не зміг продовжити роботу і отримати необхідну ліцензію.
Приблизно та сама історія відбулась із Війтівецьким підприємством, а за ним — і Деражнянським. Від останнього залишилась така собі старенька хатинка, яку і виставляють на продаж. Сказати, що на неї таки знайдеться покупець, важкувато. Бо жодної іншої матеріальної бази там немає.
І єдине підприємство, яке ще працює на два райони — це Шепетівське.
Результати наші, бики — іноземні
Можливо, не варто робити із цього великої трагедії? Адже і обсяги робіт у тваринництві вже давно не ті, що були колись. За останніх двадцять років поголів’я великої рогатої худоби в області скоротилось із понад мільйона голів до 233 тисяч, які нараховувались в усіх категоріях господарств на початок лютого. Тож отих п’ять мільйонів спермодоз, котрі отримують в облплемпідприємстві від своїх підопічних, теоретично вистачило б не на один рік і для потреб не однієї області.
Але це теоретично. На практиці відбувається те, що стараннями десятка-півтора бугаїв досягти висот у племінній і селекційні справі доволі важко. Рівнятись на здобутки провідних закордонних фахівців не доводиться. Точніше, не під силу. Насамперед через фінансову неспроможність.
Програми із селекції в тваринництві та птахівництві з’являються час від часу в уряді, профільному міністерстві, наукових закладах. Але на фінансовий бік підтримки цієї справи часто не вистачає бюджетних коштів, принаймні дочекатись їх на місцях важко.
Щоправда, пробує допомагати обласний бюджет. Але ж і це така рідкість. Як розповів Станіслав Вітковський, ще десять років тому обласна рада виділила 250 тисяч гривень саме на підтримку племінної справи. Тоді й купили кілька породистих бугаїв. Але відтоді подібних траншів не було.
А де ж в результаті взяти отого бика-осіменителя?
На вітчизняних представників порід вже давно не покладаються — їх ніде придбати. Якщо хто й купує племінного бугая — то за кордоном. Так свого часу зробили і хмельничани. Але ж тепер середня ціна за одну тварину доходить до десяти тисяч євро. Якщо ж вести мову про кращі зразки, то вартість може підскакувати вдвічі. Хто може дозволити собі таку покупку? Хіба що якийсь потужний аграрний холдинг, котрий вирішить займатись тваринництвом. Але аж ніяк не племпідприємство. А тим більше не ті приватники, що надають послуги у селах.
Розцінки невисокі. А платити — дорого
Про те, щоб мати таких тварин на місцях, мова навіть не йде. Господарю корови у селі можуть запропонувати лише спермодозу. І Тут важливо не вскочити у халепу. Бо, скажімо, самі ж зоотехніки розповідають, що стикались із випадками, коли за таку дозу просили всього ... три гривні. Важко навіть припустити, що за товар пропонується за таку ціну.
Це при тому, що облпідприємство відпускає одну таку дозу оптовим клієнтам по 19 гривень. А якщо говорити про імпортний матеріал, котрий можуть запропонувати окремі приватники, то там ціна разів у п’ять вища.
Та неважко припустити, що до власника корови в кінцевому підсумку доходять значно вищі суми. І через те, що саме з їхньої кишені мають покриватись транспортні витрати тих, хто так чи інакше долучений до цієї справи.
І через те, що потрібно оплатити саме виконання робіт зі штучного осіменіння. Одне слово, хочеш мати телятко і молоко — будь готовий до витрат.
Але це цілком логічно і виправдано. Як і те, що високоякісний товар скрізь коштує дорого. Що кращі результати хоче мати господар, то більше коштів повинен вкласти. І кожен знає: добра корова завжди цінилась дорого.
Тож мова не про те, щоб зробити племінну і селекційну справу, штучне осіменіння дешевим чи зовсім безоплатним. Роздавати дотації кожному власникові худоби — крок популістський і малоефективний. А от підтримка підприємствам, що займаються цим фахово, навряд чи завадила б. І не тільки у такій формі, як передача задарма старої розвалюхи колишнього підприємства. Вона вже стала своєрідним символом того, яка насправді ситуація вималювалася у цій галузі. Валити вже нічого. То, може, прийшов час щось будувати і створювати?
Хмельницька область.
У Хмельницькому головному племінному підприємстві є півтора десятка бугаїв, що забезпечують генетичним матеріалом господарства краю. Але купити ще хоча б одного такого за кордоном тепер йому вже не під силу.
Фото автора.
