Як ветеран війни 1941—1945 років, солдат, очевидець подій Другої світової (був на передовій, працював у тилу, брав участь у післявоєнній розбудові), вважаю своїм обов’язком розповісти про те лихоліття.
Я пройшов шість фронтів у складі 33-ї стрілецької дивізії ім. Суворова. За свій бойовий шлях форсував три річки, в яких тонули, виринали і йшли вперед. Брав участь у штурмі трьох безіменних висот. Своїм життям їх брали. Тричі був поранений, лікувався у госпіталях...
У бою під Ржевом мене одного напівзамерзлого підібрали на полі, решта товаришів загинули. Було це 1942-го, пізньої осені. В оточенні ворога ми перебували понад півтора місяця, у жахливих муках вмирали від голоду і холоду...
Узимку того ж року в складі взводу виконували завдання зупинити ворожий наступ. Із цього бою нас вийшло тільки двоє...
У 1944-му в Прибалтиці у складі роти утримували безіменну висоту. Самі відбили дванадцять атак! А потім підійшла допомога. Після того бою нас залишилося семеро — шість солдатів і я — командир роти...
Також ніколи не забуду, як виконували бойове завдання у районі міста Віляни, тоді мужньо відбили дві пекельні атаки. Не йдуть із пам’яті нескінченні виснажливі походи... Війну закінчив у Курляндії. Там прийняли капітуляцію армії ворога, якою керував генерал піхоти Гільперт.
Тоді ми йшли у бій молодими, віддавали свої життя, втрачали здоров’я. А потім була важка праця, та ми жили надією, що будуємо краще життя у своїй вільній країні, а на старості матимемо мир і добробут.
Нині ж почуваємо себе немічними і покинутими через низькі пенсії, символічні пільги, захмарні ціни на необхідне, непомірні тарифи на комунальні послуги. Минають вибори за виборами: змінюються президенти, міністри, депутати в парламенті. Не змінюється лише низький рівень життя людей, які свого часу захищали країну і піднімали її з руїн...
Михайло ІНОГДА, інвалід І групи Другої світової війни.
Ріпки
Чернігівської області.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
