Зустріч з міським головою Фастова, який завітав до редакції на запрошення «Голосу України», тривала майже дві години. Говорили про місто, його сьогодення і перспективи, структурні, комунальні, освітні та соціальні проблеми. І хоча б якого питання функціонування Фастова в розмові торкалися, мимоволі виходили на реформування місцевого самоврядування, його перші й подальші можливі кроки. Відчувалося, що Михайло Нетяжук і до децентралізації, і до об’єднання громад ставиться зважено і вдумливо, приміряє ці процеси до наявних управлінських систем та зарубіжного досвіду, трансформує їх на українські реалії та загальнодержавні масштаби.

— Михайле Володимировичу, у Фастові відчули, що реформа місцевого самоврядування розпочалася?
— Відбулася справді певна переорієнтація на місця фінансового ресурсу. І ми це відчули. Скажімо, за підсумками першого кварталу нинішнього року надходження до міського бюджету Фастова порівняно з минулим роком зросли більш як у півтора разу. Це 166 відсотків до плану. Але ж розуміємо, що девальвація відбулася на всі 300 відсотків. Тобто, якщо порівнювати в доларовому еквіваленті, то доходів місто отримує менше. Отож сподіваємось на істотне поліпшення ситуації. Що ж до передачі реальних владних повноважень, то це здійснюється лише по Державній архітектурній інспекції. Однак цей процес тільки розпочався, лише декілька міст отримали ці повноваження. Інших владних функцій поки що не передано.
— Але ж процес ще не завершено, певні рішення ще в проектах...
— Законом прописано, що у містах обласного підпорядкування, до яких належить, зокрема, і Фастів, є міська рада, міський голова і виконавчий орган влади. Міський голова виконує функції як голови ради, так і очолює всі виконавчі органи. Загалом же в країні декілька центрів впливу, і в цьому є системна проблема, адже для виведення країни з кризи потрібно, щоб хтось був наділений повноваженнями приймати рішення та їх реалізовувати, а також повністю брати відповідальність на себе. Тобто якщо в місті є міський голова, на якому повністю зав’язана і виконавча влада, і законодавча ініціатива, то він повинен брати на себе відповідальність. Пошлюсь на типовий приклад: остання сесія нашої міської ради проголосувала за договір оренди земельної ділянки. Я, як міський голова, проаналізував його і сказав: «Ні, хлопці. Те, що ви прописали, завдаватиме збитків місту на 100 тис. грн. Щорічно». Наклав вето і направив на переголосування. У цій ситуації депутати вже не змогли ховатися за колективну безвідповідальність та змушені були зайняти певну політичну позицію і публічно відповідати на запитання: чи хочемо ми, щоб місто втрачало гроші, чи ні? Проголосували заново і затвердили той коефіцієнт, який потрібен, підвищивши втричі плату. І все нормально.
— Чому ця ж система не може працювати на районному рівні?
— Є Закон «Про місцеві державні адміністрації». Законодавча влада в районі окремо. Є голова районної ради, якого обрали. І є виконавча влада. Всі функції у виконавчій владі заточені під вищестоящу вертикаль. Керівника, відповідно, призначають згори розпорядженням. На місцевому рівні всі правоохоронні органи, приміром, зорієнтовані на виконавчу владу. І якщо раптом десь з’являться якісь неузгодженості, то силова підтримка буде якраз по адміністративній лінії. Як бачимо, має місце невідповідність. Нещодавно побував у Польщі й вкотре пересвідчився: там голова району — староста повіту — обирається депутатами. Тобто районом керує голова районної ради. Його обрали депутати, але він виконує всі функції. У нас же, наскільки я розумію, передбачаються префекти, що призначатимуться. Тобто реформа не допрацьована. Є місто обласного підпорядкування. Воно має зараз певний статус, і міський голова має стосунки з облдержадміністрацією — безпосередньо з її головою. Якщо проводитиметься ця адмінтерреформа і місто захоче з кимось об’єднатись, воно втрачає статус міста обласного підпорядкування, переходить у статус громади, відповідно підпорядковується префекту, який, у свою чергу, підпорядковуватиметься голові облдержадміністрації.
Я не політик. Я економіст, управлінець. Понад десять років фахово вивчаю систему управління. Відповідно захищав кандидатську дисертацію. Якщо ми говоримо про якісний розвиток такої системи, як держава, то вибудовувати треба згори вниз. І спочатку визначитися, яким буде управління на загальнодержавному рівні, потім на рівні області й далі на рівні громади. Бо виходить так, як сьогодні з передачею функцій на місця. Складається враження, що нижня ланка наче відірвана від верхньої. Тобто немає узгодженої і скоординованої дії. Коли низи стають на повний зріст і кажуть: «Ось проблема — вирішіть!». А на рівні області це вирішити не можна, бо це не в площині їх повноважень. Тому листи надсилають до Кабміну. Отож сама система розбалансована. Немає чіткої роботи на результат.
— Можливо, не варто міряти всіх під одну гребінку, а законодавчо передбачити кілька варіантів, з яких та чи інша громада обирала б для себе найпідходящий варіант. От, скажімо, Фастову потрібно з кимось об’єднуватися, чи місто самодостатнє — для нього треба лише розширити трохи повноваження і все?
— Відповім знову-таки з точки зору управління. Адміністративно-територіальна реформа — це насамперед налагодження системи управління. Це або самоуправління громади, або це управління згори по вертикалі. У системі управління прописуються певні функції й цілі. Яка мета ставиться при створенні об’єднання громад? Якщо мова про скорочення адміністративно-управлінського персоналу, це один напрям реалізації реформи. Якщо в основу ставиться перерозподіл фінансів з економічно сильних населених пунктів і дотування слабкіших, то вибудовується інший формат організаційно-управлінських зв’язків. Якщо мова йде про створення системи управління, яка працюватиме найбільш якісно для забезпечення розвитку та самоорганізації громади — потрібно застосовувати спеціальні методи, притаманні саме цьому завданню. Потрібно чітко сказати собі і людям, яку мету ми ставимо? Для чого ми це робимо? Напевно, не для того, щоб просто зробити щось... Якщо основне завдання — розвиток території, і якщо в основу цієї реформи буде поставлена передусім людина (реформа має робитися насамперед для людей), тоді повинен бути окремий механізм по кожній громаді. Якщо пріоритетними є фінансові функції, то це може бути зовсім інший алгоритм. Тому-то й треба чітко визначитися та довести завдання по всій вертикалі влади. Можна намагатися вирішити паралельно одразу три спектри завдань. Але знову-таки: населені пункти, які прилягають до Києва, об’єднаються за одними правилами. Бо кожен з них має сьогодні достатній фінансовий ресурс і доводить свою спроможність. Тим більше, що ціна однієї сотки землі біля Києва і за 300 км від столиці — абсолютно різні величини. Візьмемо Чернігівську область — там відповідно до методики КМУ самодостатня громада може бути сформована, якщо її радіус понад 50 км. Адже густота населення там низька, економічно активних підприємств мало. А під Києвом, де частина виробництв вже винесена за його межі, навіть невеличкі населені пункти фінансово відчувають себе достатньо впевнено. У цьому зв’язку варто зауважити: ми чомусь забули, що ще в радянські часи була така наукова дисципліна, як розміщення продуктивних сил. У сучасних умовах ринкової економіка методи розміщення продуктивних сил трохи відрізняються від тих, які були при директивній системі. Але коли йдеться про формування спроможних громад, які насамперед орієнтовані на людину, то треба думати не лише про механічне об’єднання, а й про те, як у межах цього об’єднання розмістити економічно активні підприємства. І це має бути пріоритетом. Знову ж таки, місто Фастів є профіцитним. Щороку держава вилучає з міського бюджету кошти — так звана реверсна дотація. Тобто ми почуваємося краще, ніж, напевне, у середньому населені пункти по Україні. Але навіть у таких умовах відчуваємо певний брак фінансових ресурсів. А що вже казати про інші громади, які, навпаки, дотуються — там і цього ресурсу немає.
— Якщо все-таки буде створена об’єднана територіальна громада з центром у Фастові, яку площину ви передбачали б?
— Повторюсь: є варіанти, коли справді на території району утворюється чотири об’єднані громади, є варіант, щоб це була одна спільна громада. Моя позиція — будь-яка реформа повинна здійснюватись для людей. З точки зору пересічного громадянина незручно, щоб весь Фастівський район був приєднаний до одного районного центру. Бо коли від центру громади до крайнього населеного пункту понад 35 км, це незручно не тільки мешканцям, а й ставить під загрозу якісне виконання певних функцій. Бо сільських рад як таких не буде. У населеному пункті буде лише один староста. Що це означає для села, яке має 3—4 тис. населення? М’яко кажучи, йому буде дуже важко. Бо територіально він відірваний від райцентру, він не має свого бюджету, не має апарату, тут немає депутатів сільської ради тощо. Будь-яка проблема, і цей староста вимушений буде їхати в центр, сидіти в приймальні голови громади, щоб потрапити на прийом і вирішити якісь питання. Це неправильно. В той же самий момент, чому проектуються такі великі громади? Тому що на селі немає економічно активних підприємств, крім рільничих. Навіть тваринництво нині скорочує обсяги виробництва. А отже, скорочуються і робочі місця. Тому об’єднання громад має супроводжуватись дуже серйозною політикою у розміщенні виробничих сил якраз на місцях, а не лише в центрі, не лише в столиці. Повторюсь: треба дбати про розміщення підприємства в місцях проживання населення.
— Навіть при профіцитності Фастова, ви все одно, напевно, хочете мати більше коштів, щоб розвивати місто, вирішувати соціальні питання. Який шлях вбачається вам найоптимальнішим?
— Це залучення інвестицій.
— А чим привабливий Фастів для інвесторів?
— Фастів — потужний залізничний вузол. Він хороший логістичний центр. Крім того, наше місто має потужні промислові традиції. У нас було три заводи союзного підпорядкування, є серйозна виробнича школа. І зараз поки що цей трудовий потенціал ще не втрачено. Якщо говорити про конкретику, то ми розбудовуємо індустріальний парк, працюємо з рекламування і просування можливостей нашого міста насамперед серед закордонних інвесторів. Тому що з логістичної точки зору, інфраструктурної ми достатньо хороше місто для розміщення виробництва. Є певна неузгодженість з тою самою державною політикою, але й над цим працюємо. Що мається на увазі? У нас в Україні відбувається певна неузгодженість в прийнятті рішень на загальнодержавному рівні з тими рішеннями, які потрібні на місцях. Зокрема, Фастів як місто обласного підпорядкування опинилося в ситуації, коли у нас ліквідували митний пост. Тепер для замитнення чи розмитнення товарів автотранспорт повинен їздити на митний пост у Васильків. Тобто ми не йдемo назустріч підприємствам, які заробляють валюту для нашої держави — навпаки: митна служба створила незручності. 40 км в один бік, 40 — у зворотний. Аналогічна ситуація і по податковій службі, органах правопорядку. І все це позначається на розвитку території.
Зокрема, відбулася реформа МРЕО. 50 тис. населення міста плюс весь район для того, щоб отримати посвідчення водія або зареєструвати автомобіль, вимушені їхати в найближчий МРЕО мінімум за 50 км. Можна припускати, що в цьому випадку розрахунок на економію бюджетних коштів. Однак з огляду на загальні витрати суспільства ця економія виявиться в мінусі. Але головне, що такими діями створюються реальні перешкоди інвесторам, ті незручності, які суттєво впливають на рішення вкладати чи не вкладати кошти в конкретне місто.
— І це також ризики для інвесторів, негативні моменти. А позитивні є? Зокрема, преференції?
— Що потрібно інвестору? Насамперед — стабільність. А ще захист власності й захист бізнесу. Якщо міська влада створює однакові умови роботи для всіх, не створює якихось перепон, а тим більше проблем, які потім сама ж пропонує вирішити, це найголовніше для інвестора. Сьогодні Фастівська міська рада та її виконавчий комітет зайняли позицію цілковитої відкритості та підтримки розвитку соціально відповідального бізнесу. Є одні чітко виписані правила для всіх. І є послідовна позиція, щоб ці правила виконувались. У першу чергу самою владою. Ось це, вважаю, для інвестора є пріоритетним. А якісь пільги, преференції — це другорядне. Ми ж розуміємо, що коли надається пільга, за неї потім інвестор повинен щось відпрацювати. То краще з самого початку прописати правила гри і визначити, що на рік податок становить таку суму і жодних додаткових вимог до цього не буде. Це правильно, це чесно, і це набагато більше варто, ніж надання якихось преференцій, які потім втричі дорожче для інвестора обходяться. Це дає нам змогу вибудувати ту основу, якої не вистачає усій нашій країні, — взаємну довіру влади, бізнесу та суспільства.

Розмову записав Віктор КОЛОМАК.

Київ.