Що заважає рости молодим садам
Хоч як це парадоксально звучить, але, здається, у країні садків, що квітують практично біля кожної сільської хати, нарешті навчились... вирощувати яблука та різні ягоди. Йдеться насамперед про продукцію високої якості, котра може конкурувати із кращими закордонними зразками. Справді, українське яблуко тепер уже практично не відрізниш від польського, яке останніми роками панувало на наших прилавках. Та й промислове вирощування ягід — не така вже й дивина. Одне слово, вітчизняні садівники таки зробили крок уперед. Але чи виграли від цього споживачі? Чи стала доступнішою для нас вітамінна смакота?
Судячи з асортименту ягідно-фруктової продукції, представленому в супермаркетах та на ринках, поняття сезонності відійшло у минуле. Практично в будь-яку пору року можна відшукати незвичні для цього часу делікатеси. Сезонними залишаються хіба що ціни на них.
Так само дедалі важче відрізнити продукцію вітчизняного виробника від імпортної: сорти, зовнішній вигляд, пакування — все майже ідентичне.
Мало того, якщо раніше садівники Хмельниччини жалілись на те, що доводиться за безцінь продавати свій товар, тоді як привізний коштує набагато дорожче, то буквально днями під час проведення Дня саду в одному із господарств у Чемеровецькому районі, всі погодились: вартість українського яблука практично наблизилась до європейської — 50—60 центів за кілограм.
Тож, здавалося б, нарешті у цьому сегменті ринку запанує вітчизняний виробник. Але ні. Закордонні фрукти переважають на українських прилавках. Причому йдеться не про цитрусові й тропічні, а все про ті самі яблука, груші та сливи.
Знавці кажуть про те, що в Україну значно більше ввозиться, аніж продається на зовнішні ринки цього товару. Так, за даними Державної фіскальної служби, торік експорт українських яблук скоротився майже у п’ять разів.
Загалом за кордон було поставлено продукції на 1,1 мільйона доларів. Зате імпортовано яблук, груш і айви майже на 24 мільйони доларів.
Такі ж загальні тенденції простежуються і на Хмельниччині. Цього року область експортувала партнерам із далекого зарубіжжя фруктів на 50 мільйонів гривень. Це майже 2,5 тисячі тонн. У цьому переліку, крім яблук, ще й чорниця, обліпиха, журавлина, малина, полуниця, ожина, сушені шипшина та глід і навіть волоські горіхи й гарбузове насіння. Але вага ввезених фруктів практично на порядок вища.
І це за того, що область посідає третє місце в країні за площею садів. Тобто має всі потенційні можливості, щоб забезпечувати сповна всім згаданим не тільки своїх мешканців, а й споживачів з інших областей і навіть країн.
Дерев багато, плодів — менше
За даними департаменту агропромислового розвитку, торік валовий збір садових плодів у краї становив понад 205 тисяч тонн. Багато це чи мало? Судячи з того, що імпорт переважає на прилавках, хотілося б мати більше.
Але темпи розвитку садівництва доволі повільні. І не тільки з огляду на специфіку галузі, коли плодів із нового саду треба чекати кілька років. Пік закладки садів залишився у минулому.
А припав він на часи, коли діяла державна програма підтримки садівництва. Тоді різні відсотки компенсації можна було отримати практично за все, що було пов’язане із технологією цього виробництва — від оплати за проектно-кошторисну документацію на закладку саду до посадкового матеріалу, опор, шпалер і навіть огорожі. Але поступово обсяги фінансування програми знижувались, поки вона взагалі не припинила своє існування.
Відтоді весь фінансовий тягар ліг на плечі самих садівників. І виявилось, аж ніяк не кожному він під силу. Адже часто за цю справу беруться не потужні господарства, хоча останнім часом і вони почали виявляти певну зацікавленість, а невеликі фермерські хазяйства. А їх низькі інвестиційні можливості всім відомі.
Нині на Хмельниччині садівництвом займається майже півсотні господарств. Серед них таких, що мають до півтисячі гектарів, буквально одиниці. Решта — переважно сади від кількох гектарів до кількох десятків.
Зрозуміло, що за таких обсягів досягти високих прибутків за рахунок великого валу проблематично. Тож власники надолужують свої затрати доволі високою ціною за продукцію. У результаті за яблуко, що вирощене на околицях обласного центру, і за те, що привезене за півтисячі кілометрів, приміром, із Польщі, і в якому, окрім вітамінів, закладені ще й видатки на транспортування, розмитнення і значно вищу заробітну плату, коштує однаково — 12—15 гривень за кілограм. З точки зору законів ринку, в цьому нонсенс. З точки зору покупця — невиправдано висока ціна. Але з точки зору фермера — реальна можливість вижити.
Та не варто на все дивитись так спрощено: мовляв, садівник банально накручує ціни на свій товар. Нерідко у вітчизняний садок разом із молодими деревами закладаються чималі ризики. Розпочати хоча б із того, що знайти землю під нього не так вже й просто. Хоча і в цьому твердженні багато суперечностей. Наприклад, тільки на Хмельниччині загалом налічується до 36 тисяч гектарів садів. Але тих, які статистика вважає виробничими, — 16 тисяч. А таких, що перебувають у плодоносному віці — лише 14,6 тисячі гектарів. Тобто реально дає продукцію, придатну до реалізації, менше половини зайнятих під деревами площ.
Чому так? Практики стверджують: усе заплутало недосконале законодавство. Адже свого часу при розпаюванні садова земля була розділена між пайовиками. Та дерева, які на ній росли, виявились майновими паями, які не всім вдалось поділити й досі. Добре, де людям здогадались віддати ділянки разом із насадженнями. Там хтось збирає врожаї із старих дерев сам, хтось віддав площі в оренду, хтось замінив насадження на нові. Але все це відбулось не те що всупереч, а й не відповідно до закону.
До такого кроку додумались не всі. У результаті в багатьох садах можна спостерігати таку сумну картину, як в одному із товариств Деражнянського району. Свого часу там на шестистах гектарів плодоносив сад радгоспу.
Але й досі його не вдалось розпаювати, інвестори до цих територій так і не виявили цікавості, і в результаті він просто занепав. На ринки яблука з нього вже давно не потрапляють.
Нові плантації закладати ніде
Але й посадити молоді дерева не так-то й просто. Адже купити землю не можна. А взяти в оренду під сад — складно. Звісно, коли мова йде про землі запасу і резерву, то там можна орендувати ділянку майже на півстоліття. Такий строк не всякий сад переживе. Але якщо таких територій немає і доводиться брати в оренду ділянку пайовика, де гарантія, що власник за кілька років не передумає і не попросить віддати її назад? І тоді дерева з неї вже не викопаєш і з собою не забереш. Тож, закладаючи нові сади, фермери наражаються на чималі ризики.
Загалом садово-земельне законодавство настільки не відрегульоване, що доволі часто всі ці питання на місцях доводиться вирішувати просто на розсуд місцевої влади. Або взагалі відкладати проблему на невизначений час. Саме так сталось із дачниками в Ярмолинецькому районі, котрим виділили ділянки у старому саду. Виходили із життєвої логіки: сад віджив і відродив своє, претендентів на нього немає, тож нехай господарюють дачники. Ті взялись до роботи, викорчували дерева, посадили клумби і городи. І тут з’ясувалося, що не можуть приватизувати ділянки, на яких добряче наробилися. Для цього треба виготовити проектно-кошторисну документацію, сплатити чималі кошти, до яких люди просто не готові.
От і виходить, що старі сади, котрих вже й не існує, своїм віртуальним корінням ще міцно тримаються за землю, з якої «викорчувати» їх юридично не вдається ніяк.
Здавалося б, усі ці земельно-юридичні питання не мають стосунку до того, яке яблуко, солодке чи кисле, велике чи мале, а головне — за якою ціною, ми купуємо. Та це як подивитись. Бо саме ось такі невизначені моменти, нерозв’язані проблеми не дають розвиватись садівництву тими темпами, якими хотілося б. Тому й не дивує, що садівник, який отримав урожай, хоче отримати від нього максимум прибутку сьогодні. Бо хто знає, скільки родитиме його сад. А в результаті ми успішно наздоганяємо європейські ринки за цінами на продукцію. І дедалі більше відстаємо у темпах та масштабах виробництва.
Хмельницька область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
