Колись, як розповідав мій дідусь, за козацької доби і пізніше, гречка на нашій землі була чи не найголовнішою культурою, завдяки якій виживали у неврожайні роки.
Селяни гречкою очищали городи від бур’янів. Одноосібники сіяли її у різний час — гречка цвіла все літо. Бджоли збирали корисний нектар, тож у дуплянках, а пізніше — рамочних вуликах, було вдосталь лікувального меду.
Восени гречану крупу дерли у вітряках і на водяних млинах. Із борошна варили пухкі галушки, гречаники і лемішку.
У ті часи люди не знали технік агрономії, не користувалися мінеральними добривами. Знали лише, що гречка — дуже делікатна, під час цвітіння боїться нічної грози. Переповідали, що нічна блискавка може обпалити цвіт. А ранні посіви можуть постраждати від приморозків.
Також ця культура не любить аміачних добрив. Місцеві агрономи були шоковані, коли гречка рясно цвіла, а бджоли облітали її. Тож врожай вийшов не великий, а зерно — не кондиційне. Виявилося, що гречку посіяли після цукрових буряків, для яких було внесено багато селітри.
Нині маємо сучасну техніку, освічених агрономів, елеватори. Не маємо лише бажання вирощувати власну гречку, як і багато чого іншого. Натомість бачимо, як наші поля із року в рік виснажують соняшником, ріпаком, кукурудзою...
Але можна реформувати агропромисловий комплекс так, щоб наша плодюча земля стала справді годувальницею, щоб до нас не завозили продуктів харчування, а наші фермери самі продавали їх! Тоді і ціни на все були б інші. А гречану кашу мали б дитячі садочки, медичні заклади, армія і пенсіонери...
Антоніни
Красилівського району
Хмельницької області.
Фотоетюд Анастасії СИРОТКІНОЇ.
