У свої 92 роки Віра Федорівна Волкова не сидить на місці — займається громадською діяльністю в Київській міській організації колишніх партизанів і підпільників, зустрічається з ветеранами, бере участь у круглих столах, уроках мужності. Коли почалася війна, Вірі виповнилося лише 17...
«Навколо мого села Пилиповичі Новоград-Волинського району, що на Житомирщині, росте гарний ліс з віковічними деревами — згадує Віра Федорівна, — він нас годував цілий рік ягодами, грибами, дичиною. Для мене він був як рідний дім.
Через село протікала ріка Церем, над якою було встановлено міст траси стратегічного значення Київ—Варшава. До кордону з Польщею було майже 20 км. 22 червня 1941-го німецькі літаки бомбили міст і розстрілювали мешканців, які втікали дорогою. Я тоді дивом залишилася жива — стрибнула в яму з водою. Село опинилося в глибокому тилу. Міст охороняв окремий спеціальний батальйон німців, італійців і мадярів.
Я і мої однокласники тоді ще не знали таких слів, як «підпільник» чи «партизан». Але мені, колишньому секретареві комсомольської організації школи, була добре відома організаторська робота. Зібравшись з друзями, ми вирішили боротися самостійно. Від руки писали антифашистські листівки, зведення Радянського інформбюро й поширювали їх у багатолюдних місцях.
Дізналася від надійних людей, що в селі є підпільна явка, що чоловіки і деякі сім’ї пішли в ліс і створили партизанський загін. Незабаром я стала секретарем підпільної комсомольської організації партизанського загону ім. Чапаєва з’єднання С. Ф. Маликова. Із загоном пройшла через Житомирську, Рівненську й Волинську області.
Багато чого довелося пережити. Брала участь у розгромі Ігнатопільського укріпленого вузла, підриванні шосейних мостів, штурмі залізничної станції Рудня-Радовельська й багатьох інших операціях, в одній з яких дістала поранення.
Часто діставала розвіддані, надавала медичну допомогу пораненим і хворим, стояла на бойовому посту.
Одного разу вночі на бойовому посту я помітила вовка, який наближався. У кущах був ледве вловимий шелест гілок. Зграя?! Довелося вистрілити. Зайшла в землянку, а мені назустріч іде Сидір Ковпак і потискує руку. Це був жовтень 1943 року...
Удруге із Сидором Артемовичем я зустрілася 30 серпня 1949-го, тоді він, уже будучи заступником голови Президії Верховної Ради УРСР, вручив мені медаль «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня...
Дівчат у загоні було лише троє, а хлопців 600. Командир строго всіх попередив, щоб нас ніхто навіть не намагався скривдити. Відпочивали всі разом у загальній землянці покотом на хвойних гілках. Прийдеш із завдання, вибереш місце, де можна заснути на кілька годин...»
У лютому 1944-го при з’єднанні з військами радянської армії дівчат-партизанок демобілізували. Перемогу Віра зустріла студенткою Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У вихідні ходила з друзями на Хрещатик розбирати завали від зруйнованих будинків. Здобувши професію геолога, понад 50 років віддала улюбленій роботі, результатом якої стало дослідження й карта тектоніки Українського щита й прилеглих територій. За бойові заслуги й мужність Віру Волкову нагороджено 6 орденами й 25 медалями.
Людмила КОМЛИК, член Національної спілки журналістів.
Київ.
З бойової характеристики
«Змогла в тилу ворога переконати 36 поліцейських зі зброєю й технікою, 15 мадярських солдатів на чолі з командиром перейти на бік партизанського загону ім. Чапаєва, у якому воювали з окупантами до визволення території України... Ризикуючи, налагодила зв’язок партизанського загону з командирами однієї з військових частин супротивника й дістала у них для загону велику кількість зброї, боєприпасів, медикаментів...»
Фото автора і з архіву В. Волкової.
