Мій батько не дожив до Дня Перемоги — загинув у Білорусі. Мені тоді було 3 роки. Залишилися ми з мамою та сестрами самі. Я в сім’ї була найменша. Як підросла, почала ходити до школи, але тільки в теплі місяці. Бо не було в що взутися. У 15 років пішла на ферму доїти корів і доглядати телят. Усе своє життя пропрацювала там. Маю 40 років стажу.
Вийшла заміж. Народила трьох дітей. Ніколи не мала декретної відпустки. У 1970 році почали боліти ноги. Тоді я мала можливість поїхати в санаторій — підлікуватися.
Тепер, через нестерпний біль, часто лежу в лікарні. А лікування дуже дороге, моєї пенсії не вистачає. Приписали одні таблетки 60 штук — 1000 гривень, інші 7 штук — 400 гривень. На них пішла уся моя пенсія, яка становить 1400 гривень. Отримую її як інвалід І групи.
Коли лежала в палаті з такими само жінками—інвалідами І групи, то вони розповідали, що у них пенсія по 2000 гривень. Тож у мене виникло запитання, можливо, мені не доплачують 600 гривень?..
На сьогодні я лежача, ходити по інстанціях не можу, тому й звертаюся через газету по допомогу.
Уляна ПОТОРАСЬ.
Копилля
Маневицького району
Волинської області.
