«Світ ловив мене, та не впіймав» — саме ці слова висічено на могильному камені Григорія Сковороди. Ще за життя він став легендою. До Шевченка не було в Україні мудрішої за нього людини. Його мандрівне життя було предметом оповідань і легенд.
Спосіб життя і діяльність Сковороди були своєрідною формою протесту проти суспільних порядків того часу, коли одні люди ставали тиранами, а інші — їхніми безправними рабами, покірними жертвами. Він жив, як і вчив, а вчив, як жив, і залишив після себе добру пам’ять.
Григорій Савич писав байки, мораль, повчання, сила яких перегукується з нашим сьогоденням. Провідні теми його творів — роздуми про людське щастя («Зозуля і Дрізд»), скороминучість влади («Жаби»), оди праці («Бджола і Шершень»).
Замкни у достатку бджолу, чи не помре вона з туги, в той час, коли можна їй літати по квіткових лугах? Що може бути гіршим, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Бо немає більшої радості, аніж жити за покликанням!
У молитві про духа покори є такі рядки: «Даруй мені, Господи, ласку покори, щоб я належав до тих, що люблять правду і справедливість. Дай мені пізнати себе самого, щоб я не виносив себе понад інших, а бачив завжди власну неміч і маловартість...». Я люблю правду і справедливість і намагаюся не виносити себе понад інших.
Львів.
