Слово «справедливість» латинською мовою означає «юстиція». Саме тому органами юстиції іменують і державні органи, покликані здійснювати судочинство. А в Україні вони називаються органами юстиції ще й тому, що тут пов’язувати їхню діяльність зі словом справедливість мало хто наважиться. А для переконливості, у нас і судочинство іменується правосуддям.

 

За таких обставин, здавалось би, всі проблеми й вирішені. Проте фактично це далеко не так, оскільки судочинство — це складна і, як правило, почесна праця, а правосуддя — бажаний її результат. От тому для того, щоб судочинство хоча б трохи наблизити до правосуддя, необхідні відповідні засоби, в системі яких центральне місце займає законодавство, яким регламентована ця праця. Але сприяти отриманню правосудних рішень може лише якісне законодавство. Саме тому його складовими є Конституція, яка визначає загальні засади регулювання цих відносин, та відповідні процесуальні кодекси, одним з яких і є Кримінальний процесуальний кодекс України, який, хоча і був ухвалений вже в сучасних умовах, відзначається недоліками і методологічного, і процесуального, і техніко-юридичного характеру.


Зокрема, привертає увагу той факт, що його названо Кримінальним процесуальним кодексом. І вже це насторожує, оскільки, як відомо, «як ви його назвете, так він і попливе». Так воно й сталося. Як наслідок, правовідносини, пов’язані зі здійсненням судочинства щодо кримінальних правопорушень, названі «кримінальним провадженням», а процесуально-категоріальний апарат, який базується на цих поняттях, також декларується «кримінальним».


Водночас, як відомо, слово «кримінальний» означає злочинний, і саме так розуміють пов’язані з ним категорії як ті, хто вперше знайомиться з ними, так і ті, хто сприймає їх мовою власної національності. Тобто подвійний смисл цього слова у даному контексті спотворює істинний зміст реалій, що ним позначені, і не сприяє розумінню змісту понятійно-правових конструкцій, складовою яких воно є, що свідчить про їхню техніко-юридичну недосконалість.


Поясненням подібних недоліків цього кодексу є і традиційні підходи до поіменування правових реалій, і неврахування національних методологічних надбань у цій сфері, і та поспішність, з якою його розробники відмовлялися від вже випробуваних часом підходів до врегулювання означених відносин. Але ці аргументи є надто слабкими, якщо врахувати, що зміна парадигми їхнього правового регулювання відбувалася з метою їх вдосконалення. Саме тому постає закономірне запитання: то чи ж насправді не можна було цей кодекс назвати так, щоб його назва відповідала його змісту? А відповіддю на дане питання і є ця публікація.


Отже, вже акцентувалась увага на тому, що принципи правовідносин у сфері судочинства визначаються Конституцією. А зміни в цей документ, як відомо, вносяться не часто. Якщо ж вже це і відбувається, то ці зміни мають сприяти розвитку суспільних відносин, а не гальмувати їх. А якщо так, то прикрим є той факт, що внесені до Конституції України зміни у 2016 році, — сумнівні.


Зокрема, згідно з ст. 124 Конституції України тепер «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення». Тобто обвинувачення у вчиненні злочину вже і на конституційному рівні визнано «кримінальним».


Крім того, не відповідає істині й включена до цієї норми правова конструкція «на будь-який юридичний спір», оскільки поняття «юридичний спір» — це те саме, що і «юридична бійка у Верховній Раді».


Що ж до життя, то у ньому кожен спір виникає внаслідок неоднакового особистого розуміння і оцінки конкретних фактів та обставин. От тому, щоб спори не переростали у бійки, і є відповідні органи, які покликані розв’язувати їх згідно з визначеною законом процедурою. Повноваження цих органів на правову оцінку спірних фактів та обставин називаються їхньою юрисдикцією (компетенцією), а тому розрізняють адміністративну та судову юрисдикцію. В свою чергу, якщо юрисдикція судів поширюється на всі спори, що виникають з правовідносин, то самі судові органи відрізняються тим, що юрисдикція кожного з них поширюється не лише на спори, що виникають з конкретного виду правовідносин. А відтак, у ст. 124 Конституції України доречнішим була б констатація того, що юрисдикція судів поширюється на спори, що виникають з будь-яких правовідносин.


При цьому під поняттям «правовідносини» маються на увазі не тільки і, навіть, не стільки суспільні відносини, що врегульовані правовими нормами, як це випливає з позитивістського праворозуміння, а відносини, пов’язані з правами людини, що випливає з принципу верховенства права, закріпленого у ст. 8, й розкритого у ст. 3 Конституції України. Адже не випадково в Україні слово «юридичний» почали замінювати словом «правничий», а юристів — називати «правниками».


Не безспірними є й зміни, внесені до ст. 131-1 Конституції України, згідно з якими тепер на прокуратуру покладається обов’язок підтримання вже не «державного», а «публічного обвинувачення в суді». Але хіба ж обвинувачення в суді раніше не було публічним? Адже всі функції прокурора є публічними, оскільки і він є публічною особою. Крім того, поява у зазначеному контексті слова «публічне» не узгоджується з тим, що КПК передбачено кримінальне провадження й у формі приватного обвинувачення, яке, як правило, також підтримує прокурор. Та й не дивно, оскільки обвинувачення в суді, як і його спростування стороною захисту, є публічними завжди. Що ж до «приватного обвинувачення», то воно є таким лише до того часу, поки у зв’язку з ним не відкрите офіційне провадження. І саме тому воно мало б іменуватися «провадженням, яке здійснюється лише на підставі заяви потерпілого».


А якщо так, то, по суті, і публічне, і приватне обвинувачення у зазначеному контексті — це такі собі чергові «юридичні понти», яких, як правило, не розуміють і ті, хто їх використовує. Фактично, якщо це повноваження прокурора сформулювати українською мовою, то на нього покладається обов’язок підтримання в суді обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. От тому саме про обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, а не про «кримінальне обвинувачення» мало б йтися і у ст. 124 Конституції України.


У структурі цього аналізу актуальним є й питання, а чи ж насправді так звані процесуальні кодекси України — Кримінальний, Цивільний, Господарський є процесуальними? Адже якщо виходити з традиційного розуміння матеріального права як системи норм, що визначають права і обов’язки суб’єктів правовідносин, а процесуального — як системи норм, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов’язків, то виявляється, що назва зазначених кодексів їхній зміст відображає не у повній мірі, оскільки вони містять і матеріально-правові норми. Саме тому не випадково інший вид аналогічних правовідносин в Україні регламентовано не адміністративно-процесуальним кодексом, а Кодексом адміністративного судочинства. І не тільки тому, що предметом адміністративно-процесуального кодексу мала б бути не тільки процедура відповідного судочинства, а й інші види адміністративних проваджень, наприклад, з розгляду заяв, скарг і пропозицій, із застосування стягнень за адміністративні правопорушення тощо.


Отже, оскільки предметом зазначених процесуальних кодексів є процедура відповідних видів судочинства, то логічнішим було б їх і називати кодексами судочинства. З урахуванням цього, і назва «Кодекс судочинства у справах про кримінальні правопорушення» була б доречнішою. А те, що з цієї назви випадає слово «України», компенсується тим, що у його ст. 1 визначено, що дані відносини, крім інших, перелічених у ній правових актів, врегульовуються і «цим кодексом».


Сумнівною стилістичною конструкцією є й поняття «кримінальне провадження». Адже процесуальне провадження хоча й здійснюється в зв’язку з вчиненням злочину, кримінальним від цього не стає, як за загальним правилом не стають злочинцями і ті, хто його здійснює. Таким воно може стати лише тоді, коли слідчий в його ході порушує вимоги закону. А якщо так, то безсумнівно вдячними були б і ті, хто скоїв правопорушення, і ті, хто потерпів від нього, якби процесуальне провадження було не кримінальним (злочинним), а професійним і справедливим. От тому КПК мав би визначати не «порядок кримінального провадження», як про це йдеться у його ч. 1 ст. 1, а порядок процесуального провадження у справах про кримінальні правопорушення. А це аж ніяк не одне й те саме.


Свідченням нерозуміння творцями КПК ідеології судочинства, що ним визначається, є й той факт, що згідно з ч. 2 ст. 9 КПК, якою визначено принцип законності, і який, як відомо, орієнтує на суворе і неухильне дотримання насамперед «букви закону», прокурор та слідчий зобов’язані «дослідити обставини кримінального провадження». Адже за буквального тлумачення цієї вимоги метою розслідування є дослідження не факту й обставин вчинення злочину, а обставини самого кримінального провадження, яке проводилось з цією метою.


Що ж до причин появи такої конструкції у чинному КПК, то вони також криються як у стереотипах мислення, так і в недоліках сучасних конституційних орієнтирів у цих питаннях, прикладом яких є ст. 31 Конституції України, у якій продовжує використовуватись вже явно архаїчне словосполучення «з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи».


Що ж до моралі цієї байки, то чи не спрацьовує тут виявлена З. Фрейдом психологічна закономірність, наслідком якої є те, що, наприклад, хоч би що в Росії починали робити — виходить автомат Калашнікова, а в Україні — все стає кримінальним?


Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, профессор, Олександр СТЕЛЬМАЩУК, юрист.